Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука… При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумивиті, і борошно, мов біла кров, лилось… Це все було в двадцятому столітті, що грозами над нами пронеслось. Ми часто чуєм радісну зловтіху у голосі ворожому, чужім, що заглядали кривда й люте лихо у наш — для щастя виведений — дім. Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам'яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них таки й була наука, коли — у всього світу на виду, — немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій! Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличують тебе. Дарма біситься злість ворожа, чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби!.. Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.
