Ото ж воно й почалося з того, що одружився дурний Петро. Тільки до хати привів небогу - зразу ж топитись пішов у Дніпро. Стрибнув у воду - в воді не тоне, почухав тім'я дурний, а тоді почав серед річки - хай Бог боронить! - ходить на руках по воді. Походить трохи та ляже полежить, на хвилю закине ноги брудні - і хоч би тобі що! Схопив, правда, нежить та рибалок до смерті злякав у човні. Йому все байдуже - ходить та чхає, та грайливо моргає до риб, а небога із кручі рукою махає: - Вернись, чоловіче, бо з'їм твій хліб! - Почув те Петро та бігом додому, що запопав - то усе перегриз, добре, що жінка спалила солому та в глечиках поховала дрова і хмиз. Наївся Петро: - Ну, стели постелю, горличко ніжна моя,- та сама лишень лізь під стелю, а на долівці приляжу я.- Отак і жили без нужди та горя. Сусіди шепталися, як один: - Від чого товстіє Петрова Федоря? - Аж гульк - у Федори син. І такий тобі хлопець, що далі нікуди, і такий тобі хлопець, що - ну. На другий рік вже навчився бігати, а на шостий - виматюкав старшину. Прийшли тоді до Петра пузаті та й кажуть: - Ти знаєш чи ні, що виродок твій губатий сказав, ніби ми дурні? - Розізлився Петро: - Отаке тобі й на! Та я ж його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усім відомо...- Узяв і прогнав. А що дурному? Тільки приказував, як проганяв: - Іди, лобуряко, з дому - ти з мене останню сорочку зняв! Іди собі, зла личино! Може, десь виб'єшся у пани, то гляди не поскупися, сину, матері справить картату хустину, а мені - кисет і штани... Ну, йди вже, клята рахубо, бо дома з голоду вріжеш дуба...- І пішло хлоп'я із убогої хати кращої долі собі шукати. Де воно не ходило, де воно не було! Спало, де впало, їло, що мало, та, мов трава, росло. Та хлопця й вигнало - слава Богу: не менше саженя в ріст. Кулаки - мов горщата, мов обаполи, ноги - і де те здоров'я бралося в нього, коли ж все життя безконечний піст? А люди про хлопця так говорили: - Чому б не рости, коли він - Дурило! - Отож, як Дурило уже зміцнів і огидло хлопцеві байдикувати, раптом ні сіло, ні впало він захотів навідаться до рідної хати. Спакував у кишеню речі, доброго костура в руки взяв - і, як говорять, ноги на плечі та й пішов, куди знав. Іде та й людей питає: - А де тут дорога до Рідного краю? - А люди говорять: - Кругла Земля, так що прямої дороги немає: сонце сходить онно звідтіля, а тамечки он сідає. Спитай у нього. Воно біга довкола Землі давно, то, певне, тобі щось розумне порає.- Махнув рукою Дурило та й пішов навпростець, добре, що сонце у спину гріло, а в груди віяв вітерець. Іде та й іде. Аж у ногах занило, присісти хотів, та ба - з-за кущів до Дурила вибігла враз галаслива юрба. - Ти куди йдеш? - Додому. - А де ж та домівка? - У Ріднім краю. - А край де? - Їй-богу, не знаю. Я люди, шукаю вітчизну свою. - А навіщо шукати? Лишайся, хлопче, у нас - у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз.- І вмить та юрба оточила Дурила і дружно до нього отак говорила:
РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ
Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок - щирий шимпанзе. Йому гойдатись на гіллі рипучім і на тропічних тішитись вітрах, а ми підем і цілий світ научим, як у чорнильних плавати морях. У нас до того мудрі всі та вчені, що лімітуємо чорнило і папір. Вулкани діють дужі і скажені в хребтах висотних паперових гір. Ми знаєм все! Для нас усе відоме! буде завтра? Запитайте нас. Як живить вогнища руда суха солома, так нас годує мудрість повсякчас. Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Ми стільки істин вам за мить націдим, що подив назавжди заціпить рот. Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п'яні, чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осіянні під наше сонце з вашої імли? У нас давно ніхто й не чув про горе та інші нісенітниці й бридню. Одна турбота чола наші оре - а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить Дурило, звичайно, розвішує вуха, Дурило аж рота роззявив та слуха, Дурило гукає: - Зрікаюся Рідного краю! Візьміть мене, друзі, до вашого раю! - І друзі Дурила під руки беруть, і друзі Дурила до себе ведуть. А хлопцеві думка сидить в голові: - Чого, люди добрі, в вас ноги в крові? - Та це,- йому кажуть,- така у нас звичка: до щастя дорога веде через річку - та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся. Не втопишся. Лізь. Вона не глибока - либонь, до колін... - А кров там чия? - не гамується він. - Чия? А відомо чия - тих людей, що підло не визнали наших ідей... Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу кого задавили, кого зарубали. - А це хто тут висить? - питається в них. - Це дурень один із отих навісних, що пруться на острів... - На острів? За чим? - Та, правду сказати, либонь, ні за чим: там щастя закуте в печерах німих не те, що для нас, а оте, що для всіх... - То нащо ж повісили? - Так, для годиться: якби не повісили, міг би втопиться... І далі Дурило по Раю іде, круг себе очима дурними пряде. - А це що за ідол? - питається знов. - Це той, хто закон наймудріший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі,- читай заповіта його на граніті
ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ
Що кому на роду написано, то й конем не обскачеш того. Одному доля дарує лисину, другому шляпу з широкими крисами, а третього причастовує батогом. А четвертому, п'ятому, шостому і дев'ятому цілісінький довгий вік стільки добра обіцятиме, що врешті з четвертого, п'ятого, шостого і дев'ятого поробить стандартних калік. А найкраще тому, кому доля багата не захоче нічого дати - ані честі, ні глузду, ні сорому - нічогісінько. Ось цьому ми з нікчемства свого п'єдестала створимо та освятим в кадильнім диму, та сипнемо під ноги квітів, та у лаври чоло вберем, та, щоб весело жив на світі, приведем панну Музу в гарем. А самі заживем без гризоти, бо відомо й дитині малій, що у Музи тієї цноти вже не більше, ніж у повій. Скільки бідною торгували, стільки вже продавалась сама, що назвать її лярвою мало, а сильнішого слова нема. Ну а нам що до того? Ми люди тихі. Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи. Бо таке на роду написано: від Адама до наших днів будуть людям світити лисини величаво-мудрих вождів. Думав, думав Дурило, аж йому голова заболіла, та ніяк собі не збагне: куди і до чого той ідол гне? Якщо йому правда - ріднесенька мати, то нащо ж йому п'яти лизати? А якщо йому люба лизня, то тоді його ненька - брехня? Так замислився, що аж присів, сім днів не пив і не їв, а на восьмий устав і каже: - Якесь дуже дивне те щастя ваше! Не хочу такого, щоб я вмер! Сходжу ще на острів до тих печер...- Та й ну Дурило від друзів нових тікати, а ті йому в спину кілки метати. Добре, що наш Дурило водою не брів - він, як і батько, ходить по воді умів - отож він рершим став у печері і давай своїм костуром бити у двері. За третім ударом впали двері, і враз ніби сонце сяйнуло в печері. І вийшло звідти дівча, і всміхнулося мило: - Спасибі за поміч тобі, Дурило! Я долю тепер не мину і твою - жду тебе, парубче, у батьківській хаті, у твоєму Ріднім краю...- Сказало і щезло. Озирнувся Дурило - дивиться: гори вогнем охопило, і кривава ріка змеженіла, а там, за рікою, на тихій Зеленій горі біліє батькова хата, а під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі...
