З 1905 року, коли селяни вбили в маєткові її чоловіка, пані ївга Нарчевська перебралась до міста. Смерть чоловіка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозуміле, а селяни то й зовсім. Тридцять років прожила пані ївга на селі — і весь час селяни здавались їй надзвичайно лагідні. Принаймні такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. І раптом дике збурення, палії, руїна і нагла чоловікова смерть. Пані ївга покинула маєток і оселилась в місті — найняла невеличку кімнатку на тихій вулиці, нікуди не виїздила, нікого не приймала, тільки гуляла часом сама ввечері, а вдень читала книги. Обідати їй носили з їдальні.
А в маєткові лишився син Андрій. Він був на батька похожий — так само упертий і певний. Його не здивувало село — він приїхав на другий день, як батька вбито, і вже не покидав маєтку. Почав буряки сіяти, цукроварню поставив, свині розвів, молочарню — інтенсивне господарство, казав він.
Матері висилав гроші, а то й сам заїздив вряди-годи.
— О, татап, ваша соціалістична книгозбірня шириться, — казав він, розглядаючи книжки на її столі.
— Так, Апсіге, шириться,— зітхаючи відповідала пані ївга.
А від´їжджаючи, пан Андрій цілував материну руку й казав:
— Сподіваюсь, татап, що ви врешті покинете свою келію й переїдете до мене. Ваша кімната напоготові.
Селяни, що привозили їй з маєтку масло, овочі тощо, так само прохали її повернутись.
— їдьте до нас,— казали вони,— може, легше буде. Дуже нас Андрій Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так і нічого ніби: і заробіток єсть, а не по совісті, вибачте...
Пані ївзі було це боляче невимовно. Одного разу вона наважилась і сказала синові:
— Апсіге, до мене доходять чутки, що ти експлуатуєш селян... Мені соромно за тебе. Ти такий освічений, розумний...
Пан Андрій здивовано знизував бровами:
— Матап, ось плоди вашої самотності!
Але пані ївга постановила висловити йому все. Вона підвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась ніколи, й урочисто заговорила:
— Апсіге, ти повинен розуміти, що так бути не може. Я не буду посилатися на наукові засади. Але хіба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нічого не навчила? Хіба в тобі немає — даруй це слово,— почуття справедливості? Послухай мене, віддай землю селянам, а сам візьмись до чесної праці. Не будь експлуататор!
Пані ївга хвилювалась дуже. Все ж чи не цілий рік вона збиралася висловити це синові й не раз складала в голові цю промову. Пан Андрій спокійно вислухав її, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далі промовив:
— Матап, вам треба серйозно подумати про свої нерви. Доконче потрібно вам змінити спосіб життя. Щиро раджу вам виїхати на час за кордон чи до Криму принаймні.
Він поїхав, поцілувавши матері руку, а пані ївга, зітхаючи, прошепотіла:
— Ашіге, ти мене не розумієш...
Прийшла війна. Дев´ять років, які пані ївга прожила в своїй самотній кімнатці, зробили її обличчя блідим, а очі блискучими. Довгі пучки на її руках світили тоненькими кісточками, і вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусіди ненавиділи її за мовчання й урочистий вигляд. Ніхто не розумів її життя ані думок.
Пан Андрій їздив автомобілем і був головою місцевого відділу союзу городів1. Раз на два тижні він робив матері візиту й привозив фруктів та цукерок.
Коли війна почалася, пан Андрій сказав матері:
— Матап, може, ви пішли б працювати в один з моїх шпиталів? Таку працю тепер вважають за Ьоп іоп2. Я був би вдоволений; а ви, може, дали б у такий спосіб вихід вашому почуттю до страдників.
Пані ївга похитала головою:
— Ох, Ашіге, не плутай мене у військові справи. Я чекаю кризи.
Коли криза прийшла, пані ївга почала вже кахикати, а очі її запалали ще дужче, і вона ще щільніше загорталась у свою шалю. Старечі сили не дозволяли їй поділяти народну радість на мітингах, але коли повз її вікна випадково проходила маніфестація, губи її складались твердо і руки напружувались. В глибині душі вона шепотіла:
— Благословляю тебе, народе!
Син довго не приїздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось він приїхав. Пані ївга з притомленою радістю спитала:
— Ашіге, ти почуваєш?
— Почуваю, татап, погано виглядаєте. Може, треба звернутись до лікаря?
— Апсіге,— прикро відповіла пані ївга,— хто вважає на хворобу в такій величній хвилі? Я про інше гадаю. Апсіге, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливість свого життя — віддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д1. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок.
Пан Андрій вклонився.
— Мені дуже приємно, що ви турбуєтесь про мене, татап! Але вибачте, я свого життя за несправедливість не вважаю, спокутувати його не збираюсь і до с.-д. мені вступати не личить. Я, татап, боротись буду.
— Боротися! — гукнула пані ївга.— Проти народної стихії? Апсіге, згадай про батька.
Пан Андрій засміявся.
— Народна стихія! Вітер — теж стихія, а проте крутить млини. Та й з якої речі я мушу поступатись маєтком, хоч би народ і мав на його якісь права? Права, татап, замало, щоб щось здобути. Вибороти треба.
Після цієї візити пан Андрій зник — більшовики прийшли.
А пані ївга зазнала в цей час багато пригод.
Коли в місті запанували більшовики, сусіди виказали на пані ївгу в ЧК — їм кортіло, щоб стару буржуйку потрусили. Але трус не справдив надій сусідів. У старої буржуйки не знайдено нічого забороненого, а книжки її лягли в основу семінару для вивчення стосунків праці та капіталу при Раді депутатів.
Проте домкомбід взяв кімнату пані ївги на облік, наклав на двері печатку, а пані ївга опинилась на вулиці. Всі були вдоволені, що старій буржуйці таки дошкулили.
Пані ївга прийняла знущання спокійно і, йдучи вигнана через місто, гадала: «Я повинна спокутувати гріхи свої й синові перед народом. Навіть якщо я з голоду помру, то це буде доцільно». Вона зовсім приготувалась до голодної смерті, але на вулиці зустріла свою колишню покоївку Настю.
— От гаспиди,— гукнула та, коли пані ївга розповіла їй свої пригоди,— от розбійники нехрещені! Так переходьте до мене — якось житимем.
Настя була жінка рахубиста, в більшовиків не вірила і зразу збагнула, що пан Андрій їй добре заплатить за матір. Але пані ївга похитала головою:
— Якщо я лишусь жити, Насте, то що я робитиму в той час, коли будується нове життя? Я не можу сидіти руки склавши.
Настя замислилась. Важко було підшукати для пані відповідну працю.
— Якщо вам не важко буде,— промовила вона врешті,— то навчите мого Серьогу грамоти.
Ця ідея припала пані ївзі до серця. Виховати сина народу! Передати йому ті знання й досвід, що вона набула за довгий вік, передати вивищені думки — і тим хоч трохи спокутати гріхи роду.
Настя поселила пані ївгу у «великій хаті» — так вона звала вогку й темненьку кімнатку поруч з кухнею, де сама спала. Пані ївга не мала з собою навіть постелі й спала на лаві, застеленій рядниною, а вкривалась своєю шалею. З кімнати не виходила, бо вже морози стали, а кашель її не покидав.
— Яка я вдячна вам, Насте,— сказала пані ївга,— що ви дали мені притулок і доручаєте мені виховати свого сина. Я справджу ваше довір´я.
— Щасти Боже,— відмовила Настя,— чуєш, Серього!
Тринадцятилітній Серьога, син народу, був розбещена дитина вулиці. Хати він не дуже держався, гасав десь, а додому прибігав хліба перехопити. Пані ївга одразу внесла дисонанс в його життя: віднині він повинен був дома сидіти та вчитись. Так мати сказала, а щоб її слово було міцніше, вона вибила Серьогу ременем. Серьога нишком прозвав пані ївгу «шлюхою в хустці» і зненавидів її всією силою своєї вільнолюбної душі.
За кілька день здобули книжки, і пані ївга з глибоким почуттям обов´язку перед Серьогою взялася до навчання. Вона сказала йому:
— Серж, ти повинен відчути, що нова доба вимагає від усіх таких, як ти,— покидьків капіталізму,— якнайвищого розвитку розумових здібностей. Інакше пролетаріат перемогти не здолає... Будемо ж учитись.
Але Серьога прикинувся йолопом, висолопив язика й гарчав по-собачому.
Пані ївга була спантеличена. Вона ще завзятіш узялася намовляти його. Тоді Серьога зробився серйозний і спитав її про значення слів, які часто вживають сердиті візники. Пані ївга в розпачу стисла руки й гукнула:
— Яка безодня темряви й зіпсутості!
Вона урвала лекцію, сіла в кутку на свою лаву й довго міркувала про те, як найкраще взятися до виховання такого хлопця. Вона знала, що це — обов´язок її життя. І шкодувала, що їй бракує підручника педагогіки.
Ввечері повернулась Настя (вона на поденну прати ходила) і, розпитавши про наслідки вступної лекції, знову безжально вибила сина. Серьога мовчки зніс, але прокляв пані ївгу й запекло постановив дошкулити їй. Назавтра, коли мати пішла, він тихенько повісив над дверима до кухні великий цебер з льодовою водою та прив´язав його мотузком до дверей, щоб перекинувся, як двері відчинити. А тоді лагідно покликав пані ївгу до кухні. Вона вийшла, і вода з цебра вилилась їй на голову. Серьога плигав, регочучи, до стелі, а пані ївга сіла на свою лаву й трусилась, бо не мала в що перевдягтись. Але в серці її злоби не було. Вона шепотіла:
— Апсіге, зрозумій мене! Я даю відповідь за гріхи всіх наших предків.
Коли повернулась Настя, вона лежала вже й палала з жару. Кашель рвав її груди. А на ранок душа пані ївги покинула тіло.
