Необорима соняшна заглада — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських україн Широчина нестримано росте, Мов на бандурі велетенській грає Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото І сам втопивсь у соняшнім меду, Й крізь спокій цей єдина ллється нота — Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон Всміхнуться молодицями хати — І знову степ пестить мої повіки, І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії І ніч очей з-під п'явок гострих брів — І знову — степ. Лишь де-не-де замріє Архипелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє — Балада хвиль — Дніпро. І на горі Спить Київ — степова Олександрія — Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безвладно Під ноги орд — на кочівничий шлях.
Гриміли десь козацькії литаври, Віки несли не раз залізний дар, — Він в холодку ж спочив у темній Лаврі, Від мудрості знесилений Владар.
(А ти не довго гаялась в тривозі: Сарматських уст — отруйний, п'яний мед Ти віддала татарину в знемозі, І чув твій сміх Батиєвий намет).
І далі, там, де беріг Кіммерії Підніс коринфські обриси колон, Де Херсонес замріяно біліє І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам'янисті межі скитських прерій Врізаються в козацький буйний Понт Причалом генуеських кондотьєрів, Кінцем твоїх бурхливих перепон...
Отак лежиш — замріяно-безсила, А сходить ніч — і відьмою вночі Ти розгортаєш кажанові крила... І, поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби, Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро — Летиш, страшна й розхристана, на шабаш —
Своїх дітей байстрючу пити кров...
...А з Чигрина й з Батурина в тумані (Козацьке сонце тільки виплива) Два гетьмани виходять мертві й п'яні, І кожен довго плаче і співа.
Один зітха — єдиним зойком: «Тиміш», — І проклина Виговського всю ніч, А другий — той, що огрядніш і стриманіш, — На північ кида блискавками віч.
І чуть: «Чекай, бо ж — жодного респонсу, Ти, Орлику, — гаряча голова!» …………………………………………… ...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!.
