Все про цей час нагадує: вага Знекриленого тіла перше срібло На скронях та пооране чоло. І під чолом ті, що колись горіли, А нині глибше й глибше западають І пригасають — ті неситі очі… Бо зір звертається до себе, внутр, З переситом від людського й земного.
Час, Господи, покори й самоти.
Найперше — це покора. О навчи В ночах безсонних, в бичуваннях долі, У дрібничковій помсті днів і діб, В безсиллю немощів — навчи, навчи покори. Найпершої чесноти початок. Ти дарував її надміру гойно Твоїм численним найгіднішим слугам, — Подай її найнижчому — тепер.
Час, Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний — Збунтованого ангела насліддя! О, кожен день життя жагуче пив І все шукав — але не те, що треба. Все пізнавав, але недовідоме, І все стримів, але незрячим серцем І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки.
Час, Господи, покори й самоти.
О, самото, ти, знаю, найтрудніша, Тебе навчитись тяжче, ніж покори, Ти вимагаєш скупчених зусиль, Як іскра, що рождають криця й кремінь, Як скорч останній м'язів переможця Як крок кінцевий того, що дійшов Вершини. Бо якщо покора — мудрість, То самота — є завжди висота.
