Чужі: й земля, і небо тут, і люди, І місяця золотосрібний ріг. Життя давно, як божевільне, блудить По манівцях заплутаних доріг.
Десь кревний край кона в останній муці, Дикун над ним заносить ятаган, А він скажений біль терпить, як Муцій, І крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди - Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць прастарих: Все сняться матернії руки, Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер, Веселий вітер світлих літ. А тут - молюсь, убогий митар, Шукаю Твій вогненний слід...
Hi! He знайтиі Ніхто не знає. Ніхто не чув Твоїх плачів. Біля всесвітнього Сінаю, Як завше - золото й мечі.
3
Десь сіре поле в чорних круках, Що пророкують: "Кари! Кар!" А я тут, на чужинних бруках, Чужий - несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки Назавше спалюю роки, І сниться степ Твій, сняться луки І на узгір'ях - вітряки.
Там свист херсонського просторуї Там вітер з кришталевих хвиль! А тут: в вікні опустиш штору - І п'єш, самотній, смертний біль.
4
Несу отут страшний свій іспит І знаю, що життя мине. І мати, сидячи на призьбі, Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає За упокій старенький піп, За весною весна минає Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха, Й линя її весела синь, А вітер заголосить глухо І пролітає вдалечінь.
Сиріє стріха під дощами, Вже хата стала нетривка, І мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка.
1924
5
По яких ще дорогах шукати причинної долі? Перекотиполем блукати в яких степах? Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко, Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій Після чарки отрути влітає сонячний чміль1[1].
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні. Зостає лише рівний профіль і зоряний зір, Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння: Всі принади Твоєї страшної краси.
