Вірш М. Лермонтова "Хмари" Серце його було розірвано, ще коли він був зовсім малий. Додайте до цього дівочу зраду, цькування, особисту ненависть імператора Миколи І, і стане зрозуміло, чому така трагічна муза цього поета. Йому навіть жити не дали... Скільки поетів складали вірші про природу, небо, хмари, - не перелічити. Скільки красивих і дуже красивих слів! Та такого жорстокого вірша, як лермонтовський, не було. Він починається зі звертання, наче до живої і розумної істоти. Другий рядок - єдиний красивий: тут про небесну прозору блакить та перлисту валку мандрівників по ній. А вже з наступного речення вірш набуває все більшої трагічності. Вигнанці, як я. Вас женуть. Рішення долі. Таємна заздрість. Відкрита злостивість. Тягар злочину. Отруйний поголос "друзів". Ні, всього переліченого не знають хмари, їм невідомі усі ці атрибути життя. У них немає батьківщини, через те й немає вигнання. Всі ці тортури відомі тільки людині - самому авторові. Розмір вірша не дуже популярний на той час - три склади з наголосом на перший. Дактиль. Є в ньому щось механічне, залізне. Як потяг, що гримить на рейках, а людині нікуди подітися з колії. Дуже важко читати вірш "Хмари", не ти володієш ритмом, а він підкоряє тебе. Мабуть, не можна краще передати відчай живої людини, що вкинута долею у машину людської влади.
