Вересковий трунок балада про мужніх і волелюбних людей
<b>"Вересковий трунок" — балада про мужніх і волелюбних людей</b> Коли я вперше почула "Вересковий трунок", я ще не знала, що то за такий жанр — балада. А ім'я автора — Роберта Льюїса Стівенсона — пов'язувала тільки з "Островом скарбів". Але це було таким другорядним поруч із цими рядками, що відразу ж вводили у сюжет — ні, вибачте, у ту сиву давнину, на скелястий берег сивого бурхливого моря, звідкіля добре було бачити і бузкові хвилі вереску, і те, жахливе: Лежал живой на мертвом, И мертвый — на живом. За ними карбованими рядками, що мелодійністю та повторами нагадували чомусь билини, які хотілося співати лід акомпанемент гітари, вставала висока сувора постать вершника — короля загарбників і два невисоких чоловічка — полонені медовари. Останні з тих, хто вижив, хто знав рецепт чарівного верескового меду: Вышли они из-под камня, Щурясь на белый свет, — Старый горбатый карлик И мальчик пятнадцати лет. Але диво — маленькі люди, що стояли на землі перед високим конем — не сприймалися пригнобленими, замалими, бо ж Ни один из пленных Слова не произнес. А коли читаєш: Сын и отец молчали, Стоя у края скалы, — навіть не сприймаєш їх самотніми, останніми, тому що Вереск звенел над ними, В море катились валы. Наче вся природа рідної країни стала з ними пліч-о-пліч. Тільки коли батько бере на себе роль зрадника, щоб насправді, навіть випадково, вимушено, не зрадити, він одразу ж стає меншим, саме карликом, тому що нібито чіпляється за життя: Жизнь я изменой куплю. Навіть його голос звучить, як голос горобця. Ось він — найвищий пік балади. Ми раптом розуміємо; що у цій зраді щось не так. Людина, якій соромно "продавати свою совість", ще не втратила почуття гідності, а може й — не тільки його. У напруженні, затамувавши подих, ловиш останній крик юнака, що щезає у хвилях, і відголосок — відповідь батька. Сумного, але спокійно-твердого: він переконаний, що вчинив правильно. Крик сина показав, що юнак міг би піддатися катам. Врятувавши таємницю загиблих сородичів, традиції й самий дух свого народу, батько знову виростає у наших очах: А мне костер не страшен. Пускай со мной умрет Моя святая тайна — Мой вересковый мед! Я гадаю, що на людину, яка гордо промовляє такі слова, дивлячись в очі смерті, вже не можна поглянути зверху, навіть якщо ти більший на зріст, та й ще верхи, навіть якщо зараз на твоєму боці влада й сила. Карлик стає велетнем, бо має велике серце, велику любов до свого рідного краю. Ось так прийшли до мене герої цієї балади Стівенсона і запам'ятались майже з першого разу у чудовому перекладі С. Маршака — до речі, єдиному перекладі цього твору, який я сприймаю.
