Трагізм "дрібниць життя" в оповіданнях А. Чехова Іноді стає страшно, коли замислюєшся над життям, його плином і побудовою. Аналізуючи день, який завершується, несподівано доходиш висновку, що життя порожнє. Справді, що ти зробив за ці неповторні години свого існування? Прокинувся, навів ранковий марафет, поснідав, пообідав, повечеряв, скільки-то часу чепурився перед дзеркалом, скільки-то теревенив зі знайомими, щось там робив. Нічого не відкрив, нічого не винайшов. День минув у дрібницях, таких самих як вчора, і таких самих, які будуть завтра. Людина прикута до дрібниць. Саме цей трагедійний аспект життя і стає для Чехова, так би мовити, головним персонажем його оповідань. Розкриємо навмання його збірку. Ось "Дама з собачкою". "Прозаїчний" випадок подвійної подружньої зради, де інтимні стосунки знаходяться поруч із з поїданням кавуна, поки жінка поплаче з незвички. А потім довгий і звичний зв'язок зі звичними вже і навіть ритуальними пошуками на словах виходу із ситуації, що склалася. Господи, і оце і є новітні Тристан та Ізольда?! "Дев'ятирічний хлопчик Ванька Жуков, відданий на навчання до шевця Алякіна у ніч перед Різдвом не лягав спати". Хлопчик пише листа до свого дідуся на село, а в тому листі знов перелік низки дрібниць, які пожирають людське життя і надії на краще майбутнє. Найстрашніше те, що утискачі Ваньки свого часу зазнали такої самої науки і, здавалося б, повинні були дійти певних висновків, згадати свої болі... Дарма! З дня на день повторюється страшна дріб'язковість Бєликова. Чому він став "людиною в футлярі"? Що спотворило його особистість? Адже не народився він таким, а ставав протягом багатьох років. Не вбачаю причин занепаду цієї людини в остраху перед державою. Часто мені здається, що то була спроба втечі від остогидлого життя, яке приманювало обіцянками радості, а потім перетворювало все на ланцюг банальностей і брехні. А в давньогрецькій літературі були герої, що повставали проти самої долі, якій підкорялися безсмертні боги. І Бєликов помер, і на обличчі в нього був вираз радості. Тепер він, нарешті, був вільний від повсякденності, дяка Богові, нарешті вільний... Справді, все життя кожної людини на дев'яносто дев'ять відсотків складається з отих дрібниць. З повсякденних і звичних дій. Це може бути джерелом трагедії, а може бути запорукою щастя. Дозвольте мені пояснити цю думку стародавньою притчею. "Мандрівник зустрів на шляху чоловіка, який з прокльонами штовхав уперед свою тачку, наповнену камінням. - Що ти робиш, добрий чоловіче? - Хіба ти не бачиш? Я вожу це трикляте каміння - нещастя мого життя. 1 чоловік з каменем рушив далі важкою ходою. А трохи згодом мандрівник зустрів другого чоловіка, який теж віз каміння. - Що ти робиш, добрий чоловіче? - Хіба ти не бачиш? Мені казково поталанило: я будую Кельнський собор, величнішого за який не буде в жодній країні". Чеховські персонажі не знали, чого й куди вони тягнуть свій вантаж - і кожен день ставав марнуванням життя і сил. Чи знаємо ми, куди ми тягнемо свій візок?
