Про вірш М. Лермонтова "Дума" "Ці вірші писані кров'ю" - так сказав про лермонтовську "Думу" В. Г. Бєлінський. Навіть не віриться, що автору такого глибокого і трагічного вірша було тільки 24 роки. Можливо, він передчував, що повинен спішити висловитися, тому що жити залишалося тільки три роки. Це вірш досить рідкісного жанру, назву якого - дума - винесено в заголовок. Твір цей - розгорнутий у часі монолог молодої людини тридцятих років XІX століття. Одного з тих, про кого Герцен написав: "їм раннє повноліття пробив дзвін, що сповістив Росії про страту Пестеля і коронацію Миколи, вони були занадто молоді, щоб брати участь у змові, і не настільки діти, щоб бути в школі після нього". От у якому стані перебував Лермонтов, коли народився перший рядок - видих-вигук зі знаком оклику на кінці: Печально я гляжу на наше поколенье! Покоління, приречене на ранню духовну загибель в епоху бездуховності... Причина трагедії - вимушена бездіяльність, коли ні до чого і немає для чого прикладати духовні сили, і тому подвійне, ніби навіть подвоєне порівняння: життя - як рівний шлях без мети, як бенкет на святі чужому. А раз немає свого свята життя, то виникає ганебна малодушність перед небезпекою та відчуття знехтуваного рабства перед владою. У такому житті вже ніщо не радує: ти в ній не хазяїн, а "пришлец осиротелый", "до времени созрелый" "тащит плод", що, як дубовий листок, "оторвался от ветки родимой". У другій строфі замість займенника "я" з'являється "ми", і в трагедії однієї людини відбивається трагедія багатьох людей, що висушили свій мозок "наукою марною" і заздрісно ховають навіть від найближчих кращі надії і шляхетність, боячись бути не тільки незрозумілими, але й осміяними. Життя - величезна чаша насолоди, якої мало б вистачити на всіх, - теж промайнула повз них. Вони не випили її, а лише ледь торкнулися. Тому "мечты поэзии, создания искусства" не стали їжею для їхнього розуму і не торкнулися душі, навіть такі почуття, як любов і ненависть, виявилися випадковими. Молодість - це вік шляхетності, любові, жертовності. "Души прекрасные порывы", оспівані Пушкіним, гинуть безцільно в епоху Лермонтова. Ось чому на сполученні несумісно контрастних понять тримається рядок: И царствует в душе какой-то холод тайный, Когда огонь кипит в крови. Епоха реакції після повстання декабристів розірвала єдиний ланцюг батьків і дітей, залишивши молодше покоління без необхідної духовної опори. Змістилися ідеали і цінності в житті, змістилися слова в реченнях. Ось чому в нього так багато інверсованих визначень. Зворотний порядок слова - зворотний рух життя: И к гробу мы спешим без счастья и без славы, Глядя насмешливо назад. Ціле покоління йде життям ніби вперед потилицею, "без шума и следа". Відірване від предків, воно буде гірко осміяне нащадками. Дійсно, "порвалась связь времен", "век расшатался". І Лермонтов, як Гамлет, пропускає цю трагедію крізь своє серце. Ось чому "ці вірші писані кров'ю".
