Пристрасті і філософія у Кримських сонетах Адама Міцкевича
Відомий польський поет Адам Міцкевич підняв польську літературу до високого загальноєвропейського рівня і надав їй неповторної самобутності, став яскравим пропагандистом боротьби за свободу і незалежність Польщі. Його творчість пов'язана з історією російської культури. Він написав «Оду до молодості», «Балади і романси» — ранні поезії; «Кримські сонети», які сповнені пристрастей і філософських думок; волелюбні патріотичні поеми «Гражина», «Конрад Валленрод»; роман у віршах «Пан Тадеуш». «Кримські сонети» неповторно оригінальні. Ліричний герой цього твору схиляється перед величчю природи. Природа — той ідеал і та міра, з якими зіставляються душевні поривання поета Пілігрима. Епіграфом узяті слова Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, мусить вирушити у країну поета». У цьому випадку країна — це внутрішній світ вигнанця з Литви, який став Пілігримом. Велична тиша Аккерманських степів змушує його напружити слух, чи не чути поклику з Вітчизни: «Но едем — тихо все — никто меня не кликнет». Міцкевич у «Кримських сонетах» тему кохання відкидає на другий план, на перший план виступають страждання вигнанця, романтично підкреслені колоритом мусульманського Сходу. Багато поетів шукали моральні та філософські ідеали на Сході. О. С Пушкін у «Кавказькому полоненику» і «Наслідуванні Корану» також, як і Байрон, намагався втілити почуття європейця, захопленого Сходом, його думки над долями старої європейської цивілізації. Дуже близький до цього і Міцкевич. Та він намагався посилити східний колорит, наслідуючи стилістику арабської поезії, «притворяясь правоверным мусульманином», як про це писав В. Г. Бєлінський. Домовина легендарної Марії Потоцької у Бахчисараї наводить його на думку про спільність доль поета і прекрасної польської невільниці. Його дивує велич Чатирдага, чий спокій не порушує ні грім, ні блискавка, ні люди. Та Пілігрим далеко не спокійний: У ног моих лежит волшебная страна, Страна обилия, гостеприимства, мира. Но тянется душа безрадостна и сира В далекие края, в былые Времена. (Пер. В. Левика) Вибір жанру — сонет — мав для поета дуже велике значення, тим самим поет Міцкевич включився у суперечку щодо сонета як форми «класично недосконалої». Так, Ф. Б. Гофман у своїх статтях глумився над Петраркою, його сонетами. Та брати Шлегели вважали Петрарку першим романтиком, а сонет — кращою поетичною формою, яка розкриває душевний світ людини у всій його драматичній суперечності. Міцкевич виступив на боці романтиків. Польська преса високо оцінила «Кримські сонети». Романтики сприйняли їх захоплено, класицисти вважали, що це не поезія. В Росії полеміку розпочав П. Вяземський у «Московському телеграфі», опублікувавши статтю і прозаїчний переклад сонетів. Пафос статті полягав у тому, що великі романтичні поети, а Міцкевича прирівнювали до Байрона, непримиренні до насильства. Це і викликало бурю протесту в оточенні близьких до Бенкендорфа літераторів. Крім П. В'яземського, «Кримські сонети» перекладали І. Козлов, О. Фет, О. Майков, І. Бунін, навіть М. Лєрмонтов. У наш час найкращими є переклади В. Левика. Восени 1826 р. Міцкевич уперше зустрівся з Пушкіним. Відтоді вони почали дружити. Пушкін на той час закінчив «Бориса Годунова», сцени з якого справили сильне враження на Міцкевича. Міцкевич переклав польською мовою вірш Пушкіна «Згадування» (1828), а Пушкін переклав російською мовою дві балади Міцкевича: «Воєвода» і «Будис і його сини» (1833 р.). Твори Міцкевича назавжди посіли почесне місце у світовій літературі.
