Природа і людина у Кримських сонетах Адама Міцкевича
Я знаю, що сонети писали Петрарка, Шекспір. Та ось ми ознайомилися на уроці зарубіжної літератури із сонетами Адама Міцкевича. Потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється в сутності єства ліричного героя його «Кримських сонетів»: Я так напружив слух, що вчув би в цій землі і голос із Литви. («Акерманські степи»). До кримського циклу ввійшли вісімнадцять сонетів А. Міцкевича. «Кримські сонети» — особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, за мелодійністю і тематичною розмаїтістю. Вони уособлюють внутрішній порив авторадо рідної землі, від якої був силоміць відірваний царською охоронкою: О мисле! Спогадів є гідра мовчазна, Що спить на дні твоїм під зливами-дощами, А в супокійну мить рве серце пазурами. («На верховині Тарханкут»). Міцкевич був самотнім, незважаючи на те, що його супроводжували п'ять супутників, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Катерина Собанська — коханка одного з цих посіпак, ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті. Цей твір Міцкевич не закінчив. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор порівнює себе з підбитим птахом, наче зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича: Нещасний яструб! Бурі його збили З небес, в чужі закинувши краї; Він мокрі пера розгорнув свої, На щогли сівши, зморений, безсилий. («Яструб»). В усіх сонетах Міцкевича висновок криється в останніх двох — трьох рядках. В останньому сонеті кримського періоду висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його. Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного поета є нотки єдності з народом і відповідальності за його долю. Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилась на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів». Яскраво і образно розповідає поет про красу кримської ночі. Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він. Проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму бліднуть, коли автор згадує свою батьківщину: Далекої Литви природа непочата — Грузька драговина, незаймані ліси... Мені любі ший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов'ї Байдар, салгірських лук дівчата. («Мандрівник») Але призначення поета, і це відчувається в його віршах, у тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі та негоди.
