Адам Міцкевич — видатний поет-романтик. А для романтиків природа завжди була чи не найважливішою для створення не тільки фону для подій, але й настрою. Вона стала душевним камертоном і для Адама Міцкевича. Особливо яскраво це видно в "Кримських сонетах". Так, у вірші "Аккерманські степи" читач разом з автором може помилуватися безкраїм степовим океаном зелені: Воз тонет в зелени, как челн в равнине вод, Меж заводей цветов, в волнах травы плывет, Минуя острова багряного бурьяна. І над усією красою і величчю степу — неможлива тиша. Вона така, що чути. "как мотылек в траве цветы колышет", "как где-то скользкий уж, шурша, в бурьян ползет". Поет обережно, як велику дорогоцінність, підносить в дар неповторність краси кримської природи. Але вона не постає у застиглих назавжди нерухомих картинах, як на фотографії. Природа в сонетах Міцкевича жива, сповнена руху і змін. Ось море. Воно то тихенько коливається злегка, немов дише, то здимається буремними валами, грізне, страшне. Міняються пори року, як змінюються епохи людської історії. Та що таке людське життя? Воно таке коротке. Саме про це розмірковує автор, споглядаючи картину спустошення там, де колись був палац хана Гірея: В чертоги вторгшийся сквозь окна галерей, Захватывает плющ, карабкаясь на своды, Творенье рук людских во имя прав природы. У сонетах Адама Міцкевича природа постає як невід'ємна частина людського життя. І в той же час вона завжди мудріша за людину, бо за нею — вічність. Ціла вічність перетворень, життя і вмирання заради нового життя. Саме такою постає романтичний образ дивної природи у "Кримських сонетах".
