Поль Верлен - велична постать французького символізму
Поль Верлен - велична постать французького символізму Поль Верлен - неперевершений поет-лірик, який з непересічною майстерністю розкриває у своїх творах найінтимніші переживання людини. Його поезії властива сповідальність і свіжість почуттів, гра напівтонів, відтінків барв і почуттів, нюансів вражень та емоцій. У середині 60-х років ХІХ ст. Верлен разом з поетами Рембо і Малларме став засновником поетичної групи "Парнас" - могутньої течії французького символізму. Він мав ще одного літературного вчителя - Шарля Бодлера, чиї "Квіти зла" також відзначили тематику і загальну песимістичну атмосферу його творчості. Верлен закликав до музичного звучання поезії, до осягнення тонких нюансів і переливів почуттів. Сам Верлен володів цим мистецтвом досконало. Він відкинув поетичні правила парнасців, переглянув розуміння проблеми умовності в поезії загалом і в такий спосіб повернув поетичній емоції дивовижну простоту, природність і рідкісну вишуканість. Мабуть, найприкметнішою рисою верленівської нової поетичної мови є музичність. Під "музичністю" Верлена не слід розуміти тільки бездоганну організацію вірша (використання фонетичних засобів мови - повторень, алітерацій, внутрішніх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо - заради створення ефекту "милозвучності"), "Музична стихія" у Верлена - новий тип поетичного мислення і зовсім нова поетика. Верлен послаблює логічну зв'язність поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності, єдності враження від вірша. Завдяки цьому його вірші сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються слухачами музичні твори. Це - крок у напрямку створення нової, універсальної поетичної мови, про яку так мріяли представники модернізму і авангарду. Не дивно, що Верлен є чи не найвпливовішим поетом новітнього часу: Так тихо серце плаче, Як дощ шумить над містом. Нема причин неначе, А серце ревно плаче! (Переклад М. Рильського) Творчість Верлена дістала відгук і в українській літературі. Перший відгук на його поезію є в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: "За стан мій я не годен Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що драпане пером на папері загонить тоту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже то, чого я не гарен". Тихі ридання. Сумно ридає Осінь вогкая, Серце дрож обіймає, Дика ж розпука, Що на нім грає. Блуджу - зболений, Світом зболеним. Увесь змарнілий, Як вітром битий, По пустих нивах Листок зів'ялий. "Осінню пісню" Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року І. Франко переклав два вірші Верлена. Франко критикував Верлена за аполітичність та песимізм. М. Зеров і С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х рр. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та ін. На мою думку, поезія Поля Верлена загострює найсумніші відчуття. Поет передає тонкі відтінки і глибокі суперечності душевних почуттів. Лунає "Осіння пісня", і відчувається, як осінь впливає на підсвідомість людини і її минуле, немов вона хоче передати людині свою лютість і хмурість: Що ж? До краю треба плутать, Вітер лютий дме в кістки, Мов те листя мене крутить, Та швиря на всі боки.
