Поетичне "я" поезій В. Маяковського Про поезію Маяковського найчастіше сперечаються, тому що непросто прийняти його вірші й зрозуміти - надто вже вони незвичайні. Але це - справжня поезія, тому що вона сповнена виразних і естетично переконливих художніх образів, які передають мінливість і багатство навколишнього світу. Яке ж поетичне "я" цього поета? Перш за все воно яскраво виражене, як годилося футуристові. Він ставить своє "я" врівень з цілим світом, тому й звертається до Землі: Земле! Ты! Нас - двоє, Пораненных, загнанных ланями... Так відчуває поет землю і себе, самотнього серед світу, де панують гроші, де матеріальне посіло не тільки своє місце, але й місце творчості, духовності. Саме цим фактом продиктоване оце перебільшене "я". Це не від егоїзму, а від власної вразливості. І навіть назва "Себе, любимому, посвящает эти строки автор" - це спосіб захисту від великого й часто бездушного світу. І в циклі "Я" поет сказав про це недвозначно: Я одинок, как последний глаз у идущего к слепоте человека! Позиція Маяковського висловлена часто різко, категорично, любов і ненависть виражені контрастно. Разом із тим поетичне "я" - це уособлення емоційної відкритості для сприйняття чужого болю. Таким є вірш "Хорошее отношение к лошадям" або "Вот так я сделался собакой". Почуття спорідненості з усім живим на землі - ось головне у віршах Маяковського. Це душа його поезії, а химерна форма, незвичність образів - то лише спосіб подачі свого бачення світу. А шляхи розв'язання важливих задач сучасності лежать, на думку поета, через розуміння законів гармонії, через любов до всього навколишнього. Кохання до жінки - лише частина сприйняття світу через власне "я". Але це почуття так само сильне, всеохватне: И чувствую - "я" для меня мало. Кто-то из меня вырывается упрямо. Поетичне "я" Маяковського інколи свідомо зухвале, воно кидає виклик усьому світові, який втратив гармонію: Эй, вы! Небо! Снимите шляпу! Я иду! Але й сам поет, відкричавши свої гасла, відгримівши зболеними римами, ніби прислухається до всесвіту, який здається йому довершеним і живим: Вселенная спит, положивши на лапу с клещами звезд огромное ухо. І тоді знову відкривається уся незахищеність, вразливість його поетичного "я".
