Образи кримської природи у Кримських сонетах А Міцкевича
Сонет — це той поетичний жанр, яким освідчуються у коханні. Ми можемо навести багато прикладів цього: сонети Данте, що присвячено Беатріче, невмиручі натхненні рядки Петрарки до Лаури... Польський поет Адам Міцкевич у своїй збірці "Кримські сонети" освідчується у коханні Криму: морю, горам, степу, кримському повітрю — усьому тому, що складає атмосферу, самий дух тієї чарівної держави, тієї вільної царини, тієї вічної казки-таємниці — поезії. Може, тому що теж беззавітно закохана у Крим, я дуже люблю ці рядки. Майже кожний з них — це мої думки, мої слова, тільки висловлені так мелодійно і точно Міцхевичем. Навіть сам епіграф із Гете: "Хто хоче зрозуміти поета, мусить побувати в країні поета", навіть присвячення: "Супутникам подорожі по Криму" — вони теж "мої", з кожним їхнім рядком виринають згадки про мої кримські зустрічі, як від альбому з фотографіями: Выходим на простор степного океана. Воз тонет в зелени, как челн в равнине вод, Меж заводей цветов, в волнах травы плывет, Минуя острова багряного бурьяна... Звичайно, я ніколи не їздила степом на возі. Але сучасною машиною, а ще краще — пішки я теж поринала у хвилі запашної трави, вдихала гірке полинове повітря, бігла до червоних островків маків. Коли я знайшла ці рядки у книзі, я навіть не подумала, що відстань між нами десь понад півтора століття... А різні картини моря! ...В лохмотьях паруса, рев бури, свист и мгла... Трубит победу шторм! По водяным горам, В кипящем хаосе, в дожде и вихре пены... ...Но влага морская колышется тихо внизу: То лебеди плавают... ...Черных волн несется зыбкий строй, Как пенится, кипит бушующая влага, То в радуги дробясь, то пылью снеговой... Раніше, до знайомства з "Кримськими сонетами", крім сімейних фотографій та альбомів про заповідні місця Криму, у мене під відповідний настрій був Айвазовський. Тепер поруч став і Адам Міцкевич. Нашого полку люблячих цю чудову дивовижну країну прибуло. Більш за все я люблю два сонети — "Алушта вдень" і "Алушта вночі". Це — як озвучення нашої подорожі по Чатирдагу, Демерджи: Гора с своих плеч уже сбросила пышный халат, В полях зашептали колосья: читают намазы... Цветами осыпан весь луг; из летучих цветков Висит балдахин: это рой золотых мотыльков! Сдается, что радуга купол небес обогнула! Це дійсно — вічне, це не має часу. І ще це — живе. Тому, мабуть, крім різнобарвних, сонячно-яскравих епітетів, основний засіб створення образу у Міцкевича — саме метафора, уособлення. Повеял ветерок, прохладою лаская. Светильник мира пал с небес на Чатырдаг, Разбился, расточил багрянец на скалах И гаснет. Тьма растет, молчанием играя... Читаючи ці рядки, кожного разу згадую, як сутінки наздогнали нас на гірському схилі. Ми дивилися вниз на Алушту, стоячи мовби серед великомасштабної карти Криму, а під нами були макетні дерева, будинки, світилися вогники. Мабуть, це сяйво гомінкого міста було єдиною різницею у сприятті ночі в гірському лісі, який одразу охопила темрява, залишивши тільки звуки: Как будто в полусне журчат ручьи впотьмах; Ночная песнь цветов — дыханье роз в садах — Беззвучной музыкой плывет, благоухая... Дремлю под темными крылами тишины. А ще — скелясті береги у сплесках хвиль: Там злится вода, отбиваясь от лысой скалы, Отбитые, снова штурмуют утес тот валы, Как в тигра глазах, ходят искры в бушующем море... А найголовніше, мабуть, те, що кримські враження — назавжди — знаходять відгомін у душі, душі поета, народжують "дивні співи": Из них века плетут бессмертный свой венец. Такі ж самі почуття охоплюють мене кожного разу після поїздки до Криму. Майже через два століття.
