Я дуже люблю вигадувати всілякі чарівні історії. Я й досі вірю, що казка живе поруч, треба тільки вміти впізнавати чарівне у звичайнісінькому, не проходити повз нього. Я дуже зраділа, коли прочитала, що саме так створював свої казки та історії великий данський письменник Ганс Крістіан Андерсен. Здається, він саме так, як я зараз, дивився навколо, а речі, що оточували його, раптом вголос починали розмовляти. Кольорова парасолька вже належала всюдисущому Оле-Лукойє і приносила добрі сни тільки добрим людям. Біле пір'ячко упустили дикі лебеді чи скинуло гидке каченя. Горщик з квіткою на підвіконні пам'ятав маленьку Дюймовочку. Голка з ниткою брала участь у створенні нового одягу нерозумного короля. Крихітна пожовкла горошина не давала спати шляхетній Принцесі. Сірники освітили щастям останні хвилини життя бідної дівчинки-сироти... А до дзеркала я просто боялася підходити: чи не зачарував його злий троль.. Особливо взимку, коли за вікнами з кожної сніжинки може вирости Снігова королева. Але кожного разу, згадуючи казки Андерсена, які я взагалі дуже люблю, я все ж таки вибирала одну. Маленька оплавлена грудочка металу лежить на моїй долоні. Це все, що залишилося у пічці від стійкого олов'яного солдатика, від його мужності та вірності, від його палкого, беззавітного кохання та бурхливих пригод. Він нагадує мені людину, що міцно трималася і несла нелегку службу на своїй одній олов'яній нозі, що не схилилася перед випробуваннями на вулиці, у воді, біля страшенного пацюка, навіть у роті великої риби. Людину, що мовчки переносила байдужість коханої, але нічого не могла діяти із злокозненим тролем, який завжди заважав у всіх справах і навіть підмовив хлопця вкинути олов'яного солдатика в пічку... Мені дуже шкода солдатика, і я пишаюсь ним. Схиляюсь перед його незламністю і силою кохання. І дуже радію, що його серденько не взяв палкий вогонь, бо справжнє серце безсмертне, навіть якщо й належить дитячій іграшці. А взагалі, я вважаю, що Андерсен писав свої казки і для дорослих.
