Масштабність любовних почуттів ліричного героя В Маяковського
Коли ведуть розмову про любовну лірику XX століття, Маяковського або не згадують зовсім, або згадують в останню чергу. Навіть іноді дивуються: як це, Маяковський — агітатор, горлач, ватажок і раптом кохання! Якось "не вписується" у деяких це поняття в образ... Я дещо заздрю тим, хто вперше відкриє для себе сторінки його ранніх, "непрограмних" колись віршів і поем, тобто відкриє для себе нового Маяковського, великого і в боротьбі, і у ненависті, і в коханні, Маяковського, який вимірює любов великими масштабами — "громада-любов": На мне с ума сошла анатомия: Сплошное сердце — гудит повсеместно. Він навіть одній з ранніх своїх поем дасть назву "Люблю!" Його кохання не просто безмежне — космічне. Послушайте! Ведь, если звезды Зажигают — Значит — это кому-нибудь нужно? Значит — это необходимо, Чтобы каждый вечер Над крышами Загоралась хоть одна звезда?! Кохання, що виростає до зірок, охоплює все навкруги, розчиняючи і підіймаючи твою душу, кохання, без якого ні жити, ні дихати, ні творити. До речі, майже неможливо сказати, де закінчується ліричний герой і починається сам поет. "Мне ни один не радостен звон, Кроме звона твоего любимого имени". Вірш так і названо іменем коханої — "Лілічка". Це не лише безмежна ніжність, щирість — це якась відкритість душі, чутливої, глибоко вразливої, дійсно великої в усіх проявах своїх почуттів: Дай хоть последней нежностью выстелить твой уходящий шаг. "Лилечка" Имя твое я боюсь забыть, как поэт боится забыть какое-то в муках ночей рожденное слово, величием равное Богу. Тело твое я буду беречь и любить, как солдат, обрубленный войною, ненужный, ничей, бережет свою единственную ногу. "Облако в штанах" Недарма ж саме у Маяковського, причому не пародійно, а всерйоз з'явиться пушкінський образ: Я сейчас же утром должен быть уверен, что с вами днем увижусь я. "Юбилейное" Кохання у Маяковського зростає до символу, до узагальнення: Любить — это с простынь, бессонницей рваных, срываться, ревнуя к Копернику... Але найголовніше, що мене приваблює у любовній ліриці Маяковського — це його велика вимогливість у коханні. Вимогливість до себе, до свого почуття, до коханої. Бажання бути гідним дійсно високої любові. Не поймать меня на дряни, на похожей паре чувств, Я ж навек любовью ранен — еле-еле волочусь. "Письмо товаришу Кострову из Парижа о сущности любви" ' Життя поета, його вибір свого шляху, своєї долі визначає вибір кохання. Не можна розділити життя на громадське й особисте — це сплавлене у самому серці: В поцелуе рук ли, губ ли, в дрожи тела близких мне красный цвет моих республик тоже должен пламенеть. "Письмо Татьяне Яковлевой" Кохання живе поруч у найскрутніші часи, дає змогу не тільки перемогти труднощі, але й посміхнутися над ними: Не домой, не на суп, а к любимой в гости, Две морковинки несу За зеленый хвостик. Я много дарил конфет да букетов, но больше всех дорогих даров Я помню морковь драгоценную эту и полполена березовых дров... Може, саме тому й віриш, коли поет каже: "Я землю эту люблю!" Починаєш сприймати Маяковського не плакатно-далеким, не бронзовим пам'ятником, а живим сучасником, людиною, що вміє страждати й засвічувати зірки, людиною, яку бентежить високе й вічне. В ночи Млечпуть серебряной Окою, Я не спешу, и молниями телеграмм Мне незачем тебя будить и беспокоить...
