Із звуків — лише подих вітру і далекі перебори струн чанга.. Ця ніч — одна із тих, яку накриває — хвиля за хвилею — прибій моря думок. Саме в такі години приходить відчуття про надходження важливої думки, здається, ще мить, схопиш, і вона твоя. І з нею розкриються всі таємниці нашого перебування на землі, сенс життя й смерті. Але страхи, невпевненість відлякують думку. Десять століть пройшло з тих пір, як на іранському небосхилі запалилась зірка, щоб відзначити прихід мудреця (варто додати: математика, астронома, лікаря, філософа, поета, і в чомусь — пророка). Крізь сивину віків пройшла його непишномовна мудрість, яка виявилась непідвладною ні часу, ні історії. Омар Хайям — Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатх Омар ібн-Ібрахім ал- Хайям Нішапурі. Хайам співзвучне зі словом хайма — шатро, намет, від цього й назва твору. Разом з рядками Хайяма у свідомість проникають фаталізм і відчуття того, що буття визначене наперед. Вічна загадка ланцюгів Всесвіту не відкриється нам: Ми йдемо з цього світу, не знаючи Ні початку, ні сенсу його, ні кінця. Навіть найсвітліші уми не розігнали ту темряву невігластва, яка оточує нас. Вони сягали нестями, а таємниці все ті ж самі душать і висушують розум, зазначає мудрець у багатьох своїх віршах. Такі думки накривають як хвиля морська, приносять шалене відчуття безвиході, ще крок — і божевілля. Але не тільки вони є супутниками рядків Омара Хайяма. Його рубаї — немов дорогоцінне вино з букетом, у якому зібрані всі ноти: печаль, туга, відчуття руки фатуму, але разом з цим вони увібрали в себе весь розсудливий спокій, так притаманний культурі сходу. Він розливається по тілу так, як арабське письмо під каламом, стиснутим рукою філософа, і вгамовує біль від розуміння нашої безпорадності, непомітності і немічі: «із праху ми прийшли і вітер розвіє нас». Схід — справа тонка й вишукана. Безпорадність і незнання таємниць Всесвіту — це ще не привід опускати руки. Нам відміряно стільки, скільки відміряно: ні крихтою більше (і не менше). І від нас залежить, як витратити час. Дихай глибоко. Живи легко. Співай, доки не порвались струни чанга. Не втрачай глузд ні від щастя, ні від болю. Цінуй дружбу. Життя рівне подиху — не витрачай його марно. ...Я дихаю глибоко. І зі свіжою темрявою, що насичує мої легені, приходить думка: майстер, який шив намети з шовку розуму, завжди нагадував про те, що кожна людина — прах. І кожен прах був колись людиною. Глина, з якої роблять глеки для вина, була колись тілами людей — прекрасних або огидних, царів або бідняків, але доля їх чекала єдина. Однак на кожне правило — навіть на те, яке виводив великий мудрець — є свій виняток: Хайям став не прахом, а вином, яке вже десять століть насичує тих, хто прийшов після нього. І усмішка — спокійна східним спокоєм і мудра хайямовою мудрістю — торкає мої губи.
