Некрасов — народний поет не тільки тому, що він говорив про народ, але й тому, що ним говорив народ. Вислів з підручника Микола Некрасов — відомий російський поет середини XIX століття. Смерть поета та його поховання перетворилися на демонстрацію великої любові до співця «страждань народних». Під час траурної церемонії Достоєвський виголосив промову і сказав, що Некрасов стоїть в одному ряду з Пушкіним і Лєрмонтовим. Але хтось із натовпу поправив його: «Вище за Пушкіна й Лєрмонтова!» Такої високої думки були сучасники про творчість Миколи Олексійовича Некрасова. Чим зажив собі такої слави поет? Чому у нього виявилося так багато послідовників — Добролюбов, Михайлов, Курочкін? Хочеться розпочати з цікавого факту: Некрасов після виходу в світ своєї першої збірки віршів так само, як і Гоголь, кинувся скуповувати та знищувати своє видання. Виявляється, варто було побачити надрукованими свої романтичні думки, юнацькі роздуми й мрії, як одразу стало зрозумілим, що це зовсім не те, про що потрібно писати. Чи зразу зрозумів поет, про що ж писати варто? Ні, не все так просто. Некрасов працює над чужими творами (пише рецензії), пише фейлетони, замітки, комедії, і поступово усвідомлює, про що потрібно писати для масового читача, що література має бути демократичною. У сорокові роки з'являються вірші «Сучасна ода», «Колискова пісня», «П'яниця» — і сучасники побачили, що в Росії народився зрілий самобутній поет. Читаєш Некрасова — й бачиш, як щиро він переживає за солдата, як хвилюється за вдову чи за малого сироту, чи за хворого чоловіка. Герої віршів Некрасова — звичайні люди з їхнім простим буденним життям. Поету якось просто й легко вдається увійти в життя селянина, розповісти про трагічну історію бідної дівчини, у пісні передати сумний настрій рекрута, що має служити довгі роки на чужині. Вірші Некрасова мені здаються чимось середнім між поезією й прозою — так, ніби ці життєві історії розповідає пушкінська няня: просто, душевно, із яскравою уявою та багатим життєвим досвідом. Некрасов справді приніс у літературу тематику народного життя. Наприклад, візьмемо вірш «Роздуми біля парадного під'їзду». Прості люди з народу — «мужики» — викликають симпатію й співчуття. Вони сиві, у них загорілі руки й обличчя та зігнуті спини. На фоні багатіїв, які під'їжджають до дверей високого вельможі, вони мають вигляд скромних, знедолених людей, у яких одна спільна доля. «Хрест на шиї і кров на ногах» — так підкреслює поет їхню єдність (хоча хрест був у кожного, але тут він ніби один на всіх). І за цими трьома пілігримами, яких нещадно палить сонце палюче, можна побачити усю Русь — нещасну, бідну, знедолену, яка несе свій важкий хрест. У нашому житті теж збереглися такі самі пережитки відносин: перед багатими відкриваються усі двері, бідні ж мають довго тупцювати під дверима й вертатися додому ні з чим... Настрій після прочитання вірша довго залишається сумним. Некрасову вдалося створити не просто вірш, а пісню нещасного народу. За трьома фігурами прохачів видніється уся держава. Горем народним заливаються усі поля й ріки, бо де народ, там і стогін: «Ех, сердечний! Означає що він — стогін твій безкінечний?» Я ніби бачу перед собою бурлаків, жниварів, ковалів, які слухають вірш Некрасова: по щоках у жінок котяться сльози, а у чоловіків сильніше стискаються кулаки. Хочеться змінити життя, хочеться запитати, чому ж такі нерівні умови життя? Поет писав про народ і розумів цей народ, дуже близько до серця приймав його болі й тривоги, тому й любили люди поезію Некрасова. Вірші Некрасова перегукуються з поезією Шевченка. Обидва поети душею вболівають за свій народ, хочуть розбудити людей від моральної сплячки, достукатися до їхньої соціальної свідомості. Звичайно, такі вірші не могли залишати людей байдужими та поступово робили свою справу — «кликали до сокири», виводили людей на бунти, мітинги, примушували думати, думати, думати. А коли людина стає мислячою, то з неї не так легко зробити маріонетку. Шевченко й Некрасов довели своїм життям, що, у першу чергу, слід бути громадянином. Рання смерть Шевченка вразила Некрасова, і в вірші «На смерть Шевченка» російський поет оплакує великого українського кобзаря. Поети — демократи зробили немалий внесок у появу мислячої людини в Росії та в Україні. І хоча це був нелегкий час, коли заборонялася вільна думка, панувала цензура, царська опала, але свідома інтелігенція Росії та України не зупинялася, не переставала працювати. Огарьов, Герцен, петрашевці, суриковці, «Руська Трійця» — усі робили бодай щось, щоб народ усвідомлював себе великою силою та не перетворився на рабів. Поети, художники, передові люди того часу робили все, що могли, щоб не дати занепасти духові свободи й волі. Поезія Некрасова наповнена картинами народного життя, мова її проста, буденна, поетові вдалося поєднати у своїх творах «усі жахи бідності, голоду, холоду» — так писав Аполлон Григор'єв, який побоювався, що після такого «молота» уже ніщо не зможе подіяти на «ошелешену душу». Але, як бачимо, «співець страждань народних» був правий. Можливо, завдяки таким, як Микола Олексійович Некрасов, є поступ уперед, є зміни в житті людей. Народ, розбуджений поетом і його соратниками, поступово підіймався з колін, усвідомлював своє значення та зрештою зумів стати вільним. Хоча поняття «воля-неволя» це досить дискусійна річ, але все ж таки поезія Некрасова — це яскрава сторінка в розвитку не тільки літератури, але й культури та історії російського й українського народу.
