Є у німецького поета Генріха Гейне чудові філософські слова, які визначають місце поета у Всесвіті: "Увесь світ надірваний саме по середині. А оскільки серце поета — центр світу, то за нашого часу воно теж має найболючішим чином надірватися. У моєму серці пролягла велика світова тріщина". Ця тріщина час від часу кровоточила, однак не заважала поетові створювати поетичні шедеври, якими зачитувалися його сучасники і на які писали музику найвідоміші композитори. Саме поранене серце поета, на мою думку, створило його знамениту "Книгу пісень", сповнену такої сили лірики і таких вселенських почуттів, що часом здається, ніби і твоє серце якщо не кровоточить, то безмежно сумує під потужною хвилею смутку: Коли розлучаються двоє, За руки беруться вони, І плачуть, і тяжко зітхають, Без ліку зітхають, смутні. З тобою ми вдвох не зітхали, Ніколи не плакали ми; Той сум, оті тяжкі зітхання Прийшли до нас згодом самі. (Переклад М. Ставинського) Твори Гейне легко читаються. Він умів багато про що розповісти просто і лаконічно, легко переходив від однієї теми до іншої. Творчий спадок Гейне великий і різнобічний, але справжню популярність і світову славу принесли авторові поетичні твори — задушевні і ліричні, часом сумні, але завжди такі, що торкаються найпотаємніших струн серця читача: Чому троянди немов неживі, Кохана, скажи мені? Чому, скажи, в зеленій траві Фіалки такі мовчазні? Чому так гірко дзвенить і співа Жайворонком блакить? Чому в своєму диханні трава Тління і смерть таїть? (Переклад Л. Первомайського) Здається, вся природа, увесь навколишній світ сумують разом з ліричним героєм Гейне. Адже і "неживі" троянди, і "мовчазні" фіалки, і те, що не жайворонок, а небесна блакить "гірко дзвенить і співа" — більш красномовні, ніж слова ліричного героя. Єднання з навколишнім світом і почуття поета у цьому єднанні — ось характерна ознака романтизму. Гейне охоче перекладали і переспівували російські та українські поети. Він був взірцем для слов'янських романтиків: Не знаю, що стало зо мною, Сумує серце моє, — Мені ні сну, ні спокою Казка стара не дає. Повітря свіже — смеркає, Привільний Рейн затих, Вечірній промінь грає Ген на шпилях гірських. (Переклад Лесі Українки) "Книга пісень" вмістила поезії, написані Гейне впродовж 1816—1827 років. Більшість із них написана за мотивами народних пісень, про що свідчить назва збірки. "Книга пісень" складається з п'яти частин: "Страждання юності", "Ліричний інтермецо", "Знову на батьківщині", "З подорожі на Гару", "Північне море". Час, коли писалися ці геніальні вірші, був далеко не безхмарним у житті Гейне: невдала спроба зайнятися комерцією, період навчання у трьох великих містах, переслідування євреїв пруським урядом, прийняття лютеранства, яке аж ніяк не пом'якшило офіційного ставлення до поета, нещасливе кохання до кузини, а згодом до її сестри. Все це надривало серце Гейне і вилилось у такі неперевершені за змістом і звучанням вірші поета.
