Найнеоднозначнішою постаттю Ренесансу, принаймні для мене, є Франческо Петрарка. Його ім'я — одне з тих, яке називають одразу ж, не замислюючись ані на мить, коли постає питання про літературу італійського Відродження. З нього зробили культ, його поезія стала взірцем, який сформував усю ліричну традицію Італії. Та виникає питання, чи всі, хто курив йому фіміам, дійсно розуміли його та його ідеї, принципи, переконання? Питання риторичне, але те, що відповідь ми навряд чи знайдемо, ще не привід не роздумувати над ним. Щодо моїх власних вражень відносно творчості цього — безсумнівно! — геніального мислителя, філософа, поета, гуманіста (іноді здається, щоб повною мірою розкрити одну з цих якостей, потрібно мати їх всі водночас, як парадоксально це не пролунало б), то першим відчуттям буде розгубленість. Розгубленість і ніяковість з приводу того, що перш за все я не можу викристалізувати своє ставлення до творів Петрарки. По-перше, однією з причин цього є те, що найвідоміші його твори, а саме ті, що написані на вольгаре, позасоціальні, якщо можна так сказати. Його лірика розрахована більше, на мою думку, не для широкого кола читачів, а лише для власних очей поета. Його вірші — неначе замкнене магічне коло думок і почуттів, прорвати яке зовнішньому погляду майже неможливо. До речі, може бути, що саме ця риса і спричинила таку популярність тої ж «Канцоньєре»: тут вступає в силу певний «тригранний» принцип, суть якого в тому, що митець бажає вложити дещо одне у свій витвір, вкладає дещо інше, а сторонні люди виділяють для себе дещо третє, зовсім відмінне від першого та другого. Тобто кожен бачить у його віршах те, що хоче (обмежений, звичайно, тим, що може побачити). Аналізуючи «Книгу пісень» (а це і є моє безпосереднє завдання), можу сказати, що «архітектура» творів, чіткий розрахунок, яким так сильно був відданий Данте, повно і неперевершено втілилися і в цій збірці, що належить перу Петрарки. Символіка чисел (366 творів у збірці, тобто двічі повторюється шістка, а саме 6 квітня в Авіньйоні Петрарка зустрічає кохання всього свого життя, Лауру, і шостого ж квітня, двадцять один рік по тому, помирає Лаура; щодо трійки, то саме тридцять (чи трохи більше) років триває кохання, яке є наріжним каменем твору), ідеальне розмежування частин, розділених смертю коханої, та й, взагалі, складна будова «Канцоньєре», яка, між іншим, зазнала багато виправлень і редакцій, не можуть не вразити. Також нетиповою, неординарною для часів Петрарки є відсутність бажання охопити й захистити душі всіх людей, спрямувати їх «до світла». «Мені вистачає піклування про одну мою душу. О, якби мене вистачило хоча б на це!» — одна з провідних думок Петрарки, згідно з якими він розташовував себе відносно світу. Цю ідею, яка пронизує багато творів поета, я виділяю, як найголовнішу для себе, бо на мій погляд, коли кожен буде опікуватись турботою про власну душу, світ буде позбавлений багатьох проблем. Тому що так само, як невихована людина не зможе виховати інших, так і той, хто не має ладу з власною душею, навряд чи зможе розробити дієву формулу для вирішення духовних труднощів людства. Найголовніше, а саме безпосередньо тема кохання, то це викликає найбільші складнощі. Непрозорість постаті Лаури особисто мене не дратує, тому що фігура цієї жінки цікавить не своєю відповідністю реальній особистості, а тим, як саме сприймав її сам поет. Мене бентежить думка, точніше питання: а чи кохав би поет так само сильно цю ж жінку, якби отримав можливість бути з нею? Не нав'язуючи своє враження нікому, все ж таки скажу: я вважаю, що ні. Мудрі зауважували, що над нами має те силу, що ми самі своєю силою напуваємо. Почуття Петрарки було з тих, що підтримуються силою їх власника, а не силою того, до кого воно спрямоване. Тобто виникає ланцюг, ланками якого є образ коханого (підкреслюю, не сама кохана людина, а образ), почуття і власник, який їх створює і живить. Чи можна назвати це коханням в повній мірі чи взагалі є воно тут? Питання без відповіді. Сміливо можна сказати одне: будь-які низки попередніх думок, незалежно від того, чи Є вони справедливими чи ні, не применшують вишуканості стилю, неперевершеної манери і тої сили та глибини, якими Франческо Петрарка наділив свою 'Canzoniere', бо на таке ладен лише справжній творець. Перед ним (перед тим, хто вважав себе «поки що одним з багатьох, хоч і невідступно намагався стати одним з небагатьох», і не тільки став таким, як бажав, а й перевищив власні мрії, ставши єдиним у своїй іпостасі генієм) я і схиляюсь у глибокому поклоні.
