Iз "Собором" у майбутнє Важко усвiдомлювати, що десятки й сотнi творiнь наших зодчих, творiнь, що стояли вiками, стали жертвами вандалiзму. Як можна дозволяти знищувати те, що створювалось вiками, те найцiннiше й найзаповiтнiше, що здатне єднати народ? Але дозволяли… Однi руйнували власними руками, iншi - байдужiстю. Нiмим свiдком життя поколiнь височить над Зачiплянкою собор. Його побудували ще в далеку героїчну епоху козаччини нашi талановитi предки, створивши справжнiй шедевр. Нашi попередники увiковiчили себе в неповторнiй красi цiєї споруди, яка вже багато рокiв продовжує зачаровувати серця людей. Багато бачив собор, багато вистраждав. I зараз мовчазно судить "поема козацького зодчества" своїх нащадкiв. Уже з перших сторiнок роману собор постає перед нашими очима: "З одного краю селища сага блищить, з другого - облуплений собор бiлiє, старовинний, козацький". Спрямований у небо силует собору видно здалеку. "Зумiли ж так поставити! Скiльки не їдеш, хоч до самих плавнiв, вiн все буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звiдусюди!" Вiд подиху краси й величi собору однi звеличуються, набираються сили й наснаги, а iншi втрачають людську подобу. Недарма вiн постає в романi як живий. "Вночi собор молодiє. Зморшок часу на ньому не видно". Вiн уособлює невмирущу пам'ять iсторичного минулого народу. "Собор нiби має в собi щось вiд стихiї, навiває щось таке ж велике, як навiвають на людину степ, або ескадри хмар, або окутанi вiчними димами чорнi iндустрiальнi бастiони заводiв"… У соборi народжуються думки про дорогу життя, вiчну мудрiсть, красу, вдоскона лення… Але не всi розумiли значення собору, бачили його красу. Не можна чекати людського ставлення вiд Володьки Лободи до культурних надбань свого народу, бо немає в нього нiчого святого в душi, певне, й душi в нього немає. Навiть рiдного батька Володька спроводжує в притулок до старих. Лише такий марнокрут, яким, власне, i став Володька Лобода, може за-пропонувати зруйнувати собор i на його мiсцi збудувати ринок i шашличну. Заради досягнення своєї мети ладен вчинити будь-яку пiдлiсть, будь-який злочин. Хочеться подивитися на Лободу сьогоднi. Я впевнена, що вiн почуває себе непогано. Колишнiй "батькопродавець", браконьєр культури, природи, людських душ не став духовно багатим. Вiн, мабуть, змiнив гасла. Але погляди на життєвi цiнностi лишилися тими ж. Усiм своїм глибоким фiлософським змiстом "Собор" звернений до нас. Заповiти i вчинки попередникiв нагадують нам про обов'язок перед iсторiєю i сучаснiстю, перед минулим i майбутнiм шанувати i оберi-гати нацiональнi святинi. Олесь Гончар своїм романом закликає нас берегти "собори душ своїх", бо без них ми не збудуємо нашої молодої держави, не постанемо у свiтi як незалежний народ.
