Важке життя випало на долю Лесi Украïнки. Поетеса понад усе любила прав ду i свободу, а навколо панували кривда i насильство; хотiла бачити людей щас ливими, а вони ледь виживали; мрiяла про кохання, але фiзична недуга стала мiж нею i коханим. I тiльки в невтомнiй працi, у творчостi знаходила Леся Украïнка опору, тiльки у вiршах вона могла повнiстю розкрити свою душу. Нестерпни ми митями, коли насiдало на неï горе, на папiр лягали слова муки i страждання: Горить моє серце, його запалила Гарячая iскра палкого жалю. Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю?.. Хотiла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сироï землi I так заридати, щоб зорi почули, Щоб люди вжахнулись на сльози моï. Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, вiдважно мiрялася силою з лихою долею, зi страшним болем. I перемагала. Та найстрашнiшим для неï був не власний фiзичний бiль, а страждання за долю коханого. Сергiй Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз. Вiн згасав просто на очах, i Леся неймовiрно тяжко переживала хворобу свого лю бого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у ïï поезiï: Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мiй ти єдиний, мiй зламаний квiте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мiй згублений свiте! I вона дiйсно кидає все i йде рятувати Мережковського, доглядати його. Два з половиною мiсяцi Леся самовiддано б'ється за життя любого Сергiя, але смерть виявилась сильнiшою. Змучена, розбита, знесилена, вона пiсля похорону повертається додому. I знову не близьким людям, а тiльки бiлим аркушам довi ряє вона свiй бiль: Уста говорять: "Вiн навiки згинув!" А серце каже: "Нi, вiн не покинув!" Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут, в глибинi, i б'ються враз зi мною: Ї Я тут, я завжди тут, я все з тобою!.. Тяжко i довго сумувала Леся за коханим, але не пiддалася розпуцi, не похи лилася. Пiзнiше вона писала: Нехай собi минає рiк за роком, Нехай мiй вiк уплине за водою, Ти житимеш красою серед квiтiв, Я житиму сльозою серед спiвiв. Та, попри всi життєвi негаразди, у багатьох лiричних творах головним обра зом виступає молода дiвчина, яка сприймає життя як провесну, а в ïï душi вес няна сила грає i звучить чарiвна музика. Так цикл "Мелодiя" нагадує великий музичний твiр, який починається картиною тривожноï передгрозовоï ночi, яка гармонiює з переживаннями юноï героïнi твору: Ох, яка мене туга взяла! Серце гострим ножем пройняла… Спалахнула далека зiрниця… Наступний вiрш "Не спiвайте менi сеï пiснi…" звучить як елегiйна мелодiя, що обiцяє перепочинок вiд душевних мук, а у вiршi "Знов весна, i знов надiï…" народжуються "сни щасливi". Поступово зростає i набирає сили свiтлий мотив ("Дивлюсь я на яснiï зорi…", "Стояла я i слухала весну…"), щоб у поезiï "Хотiла б я пiснею стати…" вилитися в розлогу, вiльну, сонячну мелодiю. Ще змагають ся мотиви смутку i радостi (вiрш "Перемога"): "темний гай" "красує в зеленiм нарядi", "темна хмарка" "освiтилась огнем блискавицi", "темна земля" вкрилась "зiллям-рястом дрiбним". Але з тiєï боротьби постає перед нами нiжна, стiйка, мужня авторка (вiрш "У чорную хмару зiбралася туга моя…"), яку не зломили невимовна туга та гiркi ридання, "до землi не прибили", а, навпаки, загартува ли волю i серце: Весняная сила в душi моïй грає, Їï не зломили зимовi морози мiцнi, Їï до землi не прибили тумани важкi, Їï не розбила i ся перелiтная буря весняна. Я вийду сама проти бурi I стану, Ї помiряєм силу!
