Уявiть собi картину пiзньоï осенi… Непривiтна вона, безрадiсна. Голi дерева мерзнуть пiд холодним небом, яке затягли важкi олив'янi хмари. Вони погрозливо зависли над порожнiми полями i, здається, хочуть притиснутися до землi, вкриваючи все навколо сiрим мороком. Ох, тi осiннi хмари! Чого вiд них сподiватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снiгу Ї передвiсника зимових хуртовин… А якщо й думи схожi на тi важкi осiннi хмари, то на душi стає зовсiм тоскно. Леся… Тендiтна дiвчина з небесною блакиттю в очах. Вiчна легенда. Доля не слала ïй пуховикiв пiд боки, бо все ïï життя Ї то тривала й виснажлива вiйна з хворобою. Та хто сказав, що тiльки в здоровому тiлi здоровий дух?! Леся переконує нас в протилежному, кожною своєю поезiєю утверджує непереможнiсть духу сильноï особистостi. Вона не боïться смертi, вона смiливо стає проти бурi, щоб помiрятися з нею силами, Ї i перемагає. Як я умру, на свiтi запалає Покинутий вогонь моïх пiсень I стримуваний пломiнь засiяє, Вночi запалений, горiтиме удень. Вона називала своє життя "темною нiччю", своï думи Ї "хмарами осiннiми", свiй шлях Ї дорогою на "гору круту крем'яную", куди пiдiймалася, несучи "камiнь важкий". А сама була ясним променем, що пробиває "темряву ночi", яскравою квiткою, яка "на вбогiм сумнiм перелозi" розцвiла в лютий мороз; зiркою, яка осяяла тернистий шлях до волi. "Смiялася крiзь сльози" i "серед лиха спiвала пiснi", бо твердо була переконана в тому, що "нiяка туга краси перемагати не повинна". Це був девiз ïï життя, i добре було б, якби вiн став дороговказом для кожноï людини. Вона кликала "без надiï сподiватись" i вiрила, що квiти, посiянi на морозi, зiйдуть Ї "i настане ще й для мене весела весна". Слово своє Леся, зробила зброєю в боротьбi за свiтлу мрiю, "безжалiсним мечем", що карає ворогiв народу й стоïть на завадi до здiйснення найзаповiтнiших сподiвань. Iз захопленням говорив про Лесю Великий Каменяр Iван Франко, дивуючись з того, що у цiєï "слабосилоï хвороï дiвчини" стiльки мужностi, стiльки любовi до життя, стiльки пристрастi в художньому словi, що з нею не зрiвняється жодний поет-мужчина, бо чоловiча лiрика тiєï пори часто хибувала нотками безнадiï, розпачу, розгубленостi. Вона змалку знала собi цiну, не дозволяла опускатися "безсилим рукам", прагнула працi без вiдпочинку, знаючи, що "людинi боротьба i праця милi". Не приймала нi вiд кого спiвчуття, ненавидiла почуття жалостi, гордо проголошувала: Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долi? Хiба тремтить моя рука Чи пiсня й думка кволi? Їï пiсня, ïï думка вийшли в люди, щоб своïм вогнем палити байдужих, будити безпам'ятних, освiтлювати нацiï шлях до верховин духовностi й краси. Хтiла я тебе в серцi сховати, Та було моє серденько тiсне, Ї Ой палка ти була, моя пiсня!
