НЕКРАСОВ МИКОЛА (1821-1877(8)) Російський поетXIX ст. Перша поетична збірка М. Некрасова "Мрії і звуки" (1840) майже нікому з поціновувачів новинок літератури не дістався. Тираж книги, де замість прізвища були дві букви "Н. Н.", викупив сам автор і... знищив - не витримав шквалу критики. Тільки через п'ять років Некрасов зважився прочитати найвідомішому літературну критику В. Бєлінському свій вірш "Удорозі", і той, зі сльозами радості на очах, визнав у ньому справжнього поета. Наступні збірки Некрасова викликали "захоплення загальне" і мали успіх, як колись поеми Пушкіна і твори Гоголя. У поезіях автор висловлює протест проти самодержавства, змальовує реалістичну картину бідності, безправності простого люду, Некрасов виявляє інтерес до проблем "маленької" людини. Тема народу, Росії, музи, жінки є основною у творчості поета, починаючи від ранніх творів "У дорозі", "Трійка", "Буря" ідо віршів та поем 50-70-х років: "Орина, мати солдатська", "Мороз, Червоний ніс", "Кому на Русі жити добре", "Російські жінки". У Некрасова є вірші-посвяти: "Пам'яті Бєлінського", "Пам'яті Добролюбова", "Тургеневу", "На смерть Шевченка", - тут виразно звучить голос громадянина, патріота. Яскравою стрічкою у творчості Некрасова проходить образ Волги - це ріка дитинства поета і ріка, яка символізує стражденне життя народу. Вірш Некрасова будили національну самосвідомість, сприяли вивільненню людини з пут рабства. Саме тому поет і його журнал переслідувалися царською владою. У літературі традицію революційного духу розвивали представники так званої "некрасовської школи": М. Добролюбов, В. Курочкін, М. Михайлов. Громадянська лірика Миколи Некрасова Якщо Пушкін уявляв свою музу "подругою пустотливою", "вакханкою", то некрасовська муза - це "муза помсти і суму", "сестра народу". У вірші "О шостій вчора завернув..." (1848) поет називає свою музу рідною сестрою молодої селянської жінки, яку січуть батогом: Ни звука из ее груди, Лишь бич свистал, играя... И Музе я сказал: "Гляди! Сестра твоя родная!" У 1858 році Некрасов написав вірш "Роздуми біля парадного під'їзду". У ньому народна тема представлена ніби "згущеною": поет не просто переказує випадок з життя, свідком якого він був, спостерігаючи з вікна своєї квартири за губернаторським під'їздом, - "вся селянська країна зі своїми бідами постала тут". У нерухомості селян стільки суму, горя і покірності, немов бачиш перед собою їхній скульптурний портрет: Помолились на церковь и стали вдали, Свесив русые головы к груди. ............... Крест на шее, и кровь на ногах, В самодельные лапти обутых... Болісними є міркування поета про долю народу: ...Родная земля! Назови мне такую обитель, Я такого угла не видал, Где бы сеятель твой и хранитель, Где бы русский мужик не стонал? Відношення Некрасова до реформи 1861 року виражено словами: "Народ освобожден, но счастлив ли народ?". Вірш "Елегія" - естетичний маніфест поета: Пускай нам говорит изменчивая мода, Что тема старая - "страдания народа" И что поэзия забыть ее должна, - Не верьте, юноши! Не стареет она. Муза Некрасова розкривала "бездны темные насилия и зла": вона не вела від життя, не примиряла з нею, а кликала на боротьбу "с неправдою людской", "кричала: мщение! и буйным языком на головы врагов звала господень гром!" А яким же, на думку Некрасова, має бути поет, що надихається цією Музою? У вірші "Поет і громадянин" він висловив свою точку зору на обов'язок поета. Некрасов вважав, що поет має бути насамперед громадянином: Не может сын глядеть спокойно На горе матери родной, Не будет гражданин достойный К отчизне холоден душой, Ему нет горше укоризны... Иди в огонь за честь отчизны, За убежденье, за любовь... Він звертався до поета з закликом: Будь гражданин! Служа искусству, Для блага ближнего живи...
