«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — сім разів це було написано на дошці в гімназії німецького міста Бендорфа. Сім разів написав я це у своєму зошиті. Тому що так захотів. Різними шрифтами. Ви знаєте, дивне враження. Пишеш — і ніби щось змінюється. Просте написання змінює настрій, змінює ставлення до того, про кого має йти мова. За цю справу я взявся чисто автоматично — щоб якось створити атмосферу, підготуватися до написання твору чи що. І ось під час написання я ніби побачив цього хлопця, який потрапив у свою ж гімназію через три місяці після її закінчення. Що на нього тут чекає? Ті самі погруддя, німецькі вожді на портретах, таблички на дверях класів: 6-А, 6-Б... Ніяке відчуття не підказувало йому, що він саме у своїй гімназії — може, це якась інша гімназія, адже їх у Бендорфі було три, і в кожній, напевне, одні й ті самі портрети, одні й ті самі картини. Хлопець не був у інших гімназіях і точно не знав про це. Тоді чому він так упевнений, що скрізь так само? Думаю, тому що система була однакова скрізь, німці жили за вказівками, педантично виконували розпорядження. І цей хлопець теж був німцем — він теж виконував розпорядження: спочатку вчився в гімназії, потім пішов на фронт... У кінці коридору є дошка з іменами загиблих, і він навіть уявив собі, що колись там буде і його ім'я з написом: «Пішов на фронт і поліг за ...» Чому він не придумав — за що «поліг»? Белль не говорить багатьох речей. Він навіть не називає імені хлопця, бо за цим юнаком стоїть образ усієї Німеччини — країни, яка стала агресором, розпочала Другу світову війну. Ця країна посилала на криваву бійню всіх тих, хто знав військову справу, і тих, хто тільки-но вийшов зі шкільного коридору. Мені особисто було трохи моторошно, коли в класі читали це оповідання. Хлопця відправили в армію, і він залишився інвалідом. Враження таке, ніби це сталося з тобою, або ж і ти в чомусь винний. Справді, із кожним це може статися, бо більшість хлопців — військовозобов'язані. І хіба можна не виконати наказ? За невиконання — трибунал. Але й за виконання — каліцтво або й смерть. Про такі непрості речі нагадує Генріх Белль — німецький письменник-антифашист. Тематика творів Генріха Белля антивоєнна. Він осмислює події Другої світової війни, роздумує над її наслідками та провиною німецької держави перед людством. Майбутній письменник намагався уникнути участі у війні, але «воєнна одіссея» його не оминула. Мав і поранення, і дезертирство, деякий час перебував у полоні. Генріх Белль побачив війну на власні очі, і йому було про що писати, але письменник свідомо уникає описів військових, батальних сцен. Його цікавить не стрілянина, а душа людини, яка змушена виконувати чужі накази. Німеччина уявляла себе супердержавою та намагалася диктувати усьому світові свої нелюдські правила життя. При цьому ніби спиралася на античні зразки. І Генріх Белль, ніби висміюючи фашизм, проводить паралелі між античністю й сучасною йому Німеччиною. Що означає обірваність фрази в назві оповідання — «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, передай лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові»? Триста спартанців урятували життя еллінів, дали їм вийти з оточення, але самі полягли. Вони загинули як захисники. Генріх Белль обриває цитату з напису на могильному камені спартанців... Аналогія ніби є. Німці теж гинули, вони теж воювали. Але якщо спартанці стояли до смерті, щоб захистити людей, то німці, навпаки, втрачають життя, коли нападають на інші держави й винищують народи. Хизуватися тут нічим. Тому юнак в оповіданні не може придумати, за що ж він поліг, який напис мали б зробити на меморіальній дошці по його смерті. Бачите, він навіть не сумнівається, що на нього чекає смерть, і його це не лякає. Дурман ідеології Гітлера забив голови багатьом людям. Але Генріх Белль був якраз серед тих, хто не піддавався впливові фашизму. Письменник усвідомлює провину німців, провину своєї батьківщини, але він точно знає, що в його державі є багато таких людей, які виступають проти барбаросів-агресорів. Письменник розумів, що смерть людей виставлена як розмінна монета політиків. Нікого не цікавить життя окремої людини — просто тирани намагаються звалити один одного, а звичайні людські життя для них є дрібницею. Армії, батальйони, дивізії гинули під ворожим вогнем і з фашистської, і з радянської сторони, але дуже часто «надлюдям» до цього не було ніякого діла — вони йшли до своєї мети. Йшли по трупах. Я дуже не хотів би потрапити на війну. Чесно кажучи, не виникає особливого бажання й служити в армії — так багато інформації про жорстокість навіть у мирний час... І Генріх Белль був правий, що не підтримав гітлеризм із його вбивчою ідеологією. У нашого покоління немає такого агресивного ставлення до німців, як у тих, хто бачив війну. Ми сприймаємо війну як факт і розуміємо, що німці теж були різні. Генріх Белль якраз був людиною «нашою» — він виступав проти війни, намагався розкрити очі своїм співвітчизникам на суть фашистської ідеології. Разом із німецьким народом Генріх Белль готовий нести відповідальність за заподіяні лиха. Своїми творами письменник довів: війна — потворна машина вбивства, і вона ніколи не має повторитися.
