Яблуко розбрату виконало свою чорну справу найкращим чином: Еріда знала, куди цілити — адже нема нічого страшнішого від помсти розгніваної ображеної жінки. Золоте яблуко із саду Гесперид, що мало на боці напис «Найпрекраснішій», розгорнуло не тільки десятилітню Троянську війну, у якій полягло безліч героїв, а й наклало свій відбиток на життя кожного, хто в ній брав участь: Агамемнона вбила дружина за те, що цар приніс у жертву богам їх рідну доньку, Менелая кілька років затримували шторми, Аянт і його кораблі розбились і потонули, а про мандри Одісея великий Співець склав окрему поему. Несолодка доля чекала й на троянця Енея: мало того, що його прадід Ассарак був братом Ілу, прадіда Париса (а цього вже достатньо, щоб мстива Зевсова дружина його ненавиділа), головне, що матір'ю Енея була Венера, яка виграла у суперечці трьох богинь. І третьою з обставин, що спричинили такі довгі й повні небезпек мандри троянців, було пророцтво, у якому сказано, що улюблене місто Юнони — Карфаген — буде зруйновано руками вцілілих жителів Іліону. Приблизно так починаються всі легенди про Енея, другорядного учасника Троянської війни, збереженого богами при падінні рідного міста задля того, щоб заснувати нове царство тевкрів (троянців), інакше кажучи, побудувати Рим. Ці сказання здавна ходили поміж римлян, до них зверталося багато авторів, але найбільший резонанс ці легенди отримали в інтерпретації Вергілія, який склав велику поему з дванадцяти книг, що стала символом «золотої доби» римської літератури й тим твором, який увічнив поета в скрижалях світового мистецтва. «Енеїда», незважаючи на назву й ту постать, яка постійно в центрі уваги читача, є поемою не стільки про Енея, скільки про Рим, тлом для якого виступає троянець і його мандри. Заснування великого міста, яке потім стане столицею найвелічнішої та наймогутнішої імперії, потребувало дивовижної легенди, змістом якої стали б мандри героя, що здолав усі перешкоди на своєму шляху, переборов супротивників, усупереч волі Безсмертних виконав призначення, а формою — розкіш поетичного стилю й пишність роботи автора над тими словами, образами та віршами, які передають зміст легенди. І це було зроблено якнайкраще. Якщо звертатися безпосередньо до образів твору, то особисто у мене Еней не викликає тої симпатії та пошани, як герої давньогрецьких сказань. Благочестивий Еней (піус Енеус рефреном іде крізь усю поему), який був повністю пасивним оруддям у руках Богів (чого варта історія з Дідоною!), є надто прісним на мій погляд. До того ж, я вважаю, що чоловік, який здатен покинути й зрадити кохану жінку, не вартий нічого. А ось головному ворогу Енея (серед смертних), Турну, я лавровий вінок сплету... Отже, мною «Енеїда» читається, перш за все, як один із кращих (не забуваймо, будь ласка, «Буколіки» й «Георгіки»!) творів пера Вергілія; як поема-взірець ліричності та майстерності слова; твір, який вкупі з «Римською історією від заснування міста» Тіта Лівія дає можливість зрозуміти той духовний (!) фундамент, що покладений в основу походження латинян, насолодитись самими подіями легенди, а потім, надихнувшись, піти перечитувати «La divina Commedia» Данте, у якій є місце й Мантуанцю, що виступив провідником моєму улюбленому поету Флоренції. Але це вже інша історія...
