Я ніколи не була у Мадриді і навіть не бачила цього незвичайного пам'ятника літературним героям в одному з районів-новобудов Москви. Але я чітко уявляю: серед багатоповерхових сучасних будинків силуети довгов'язого вершника і його товстенького супутника на віслюку. Довгі тіні лежать на землі — від чудернацького шлема, від схудлого обличчя, від списа... Мені здається, що там, у сутінках, коли розпливаються конкретні риси і вітер шумить у верхівках дерев, вони тихо сходять з п'єдесталу. Бо на нашій землі, на жаль, ще багато сліз і кривди, ще так треба захистити світ від лиха... Не обов'язково ж, щоб летіли списи і свистіли кулі — іноді достатньо слова, невдало написаного наказу, добре розіграного спектаклю, де все — з ніг на голову. Іноді з самого початку зрозуміло, що стінку не зламати, що тільки собі гірше зробиш. Навіть хтось доброзичливо спробує пояснити, що краще заспокоїтись, зважити всі "за" й "проти", говорить, що, може, на відстані часу усі перешкоди, вороги вважатимуться смішними... Невже варто боротися і втрачати? Кого у наш час здивуєш "повітряними млинами"? Але все ж таки піднімаються на зборах, проголошують свою думку, кидаються на амбразури лицарі у сучасних костюмах, з незахищеними забралом обличчями. Горять навічно на сторінках її Величності Історії стрімкі літери телеграми: "Командую флотом. Шмідг". Стискує серце при спогадах про товаришів по екіпажу славетного Гастелло, які не шукали порятунку у парашуті, а зробили з командиром останній крок у полум'яне безсмертя. Схиляєш голову перед подвигом Януша Корчака, що був до останнього із своїми вихованцями, хоч міг уникнути газової камери. А скільки їх, невідомих широкому колу "рядових командирів, що беруть на себе важку відповідальність, що захищають, заслонивши власним вчинком, собою, майбутнє, що підтримують чиюсь віру! Хоч можна б, здавалося, краще, комфортніше, хоч розумніше було б, як кажуть, подумати про власне "сьогодні", ніж про чуже й далеке... Але пам'ятаєте, іде поруч з лицарем, вже ніякого губернаторства не бажаючи, вірний зброєносець! А прості селяни вже не сміються, не глузують, а шукають гідного приводу, щоб дати перепочити диваку, зануреному у марево пригодницьких романів — просто добрій втомленій людині! А самий пам'ятник, що поставлено у двох країнах через півтисячоліття! Хто знає, може, там до їхнього маленького загону, що очолює Дон Кіхот, виходячи з під'їздів, поспішаючи вулицями, приєднуються ще бійці? Може, і твоє місце поруч, і тебе колись покличе серце?
