Мистецтво можна назвати обличчям і душею народу. Воно змінюється разом із народом. Усі ми знаємо, що в дитинстві мають закладатися в людську душу найголовніші цінності. Якщо цього не відбувається, то навряд чи колись ця лю¬дина пізнає щастя, насолоджуючись прекрасною музикою чи картинами, книга¬ми, поезією. Якось від, одного водія я почув таке: "У мене в автобусі хтось папку з паперами забув. Я думав, там щось важливе, відкриваю — а в ній вірші..." Це нагадало мені байку Крилова "Півень та Перлина". Але, як то кажуть, кожному своє щастя. Навіщо голодному перли, які не з'їси? Навіщо вірші вбогому духом? Дивно, що все це ми знаємо змалку, та з роками якось забуваємо. Забуваємо добрий іронічний віршований сміх дідуся Крилова. Звикаємо до буденної прози. Але поезія часто проникає в наше життя непрохано. Розмовляючи, ми вживаємо іноді афоризми. І навіть не замислюємося, хто вперше їх сказав — приписуємо все народній творчості. Та буває й таке, що література перетворюється на фольклор, як це сталося з поезією Крилова. "Рильце в пушку", "А Васька слухає та їсть", "У сильного безсилий винен завсігди" — ці вирази з байок І. Крилова відомі кожному, але часто люди не можуть пригадати їхнього автора, бо вони вже стали народними, органічно вписалися в нашу мову, життя. Звичайно, твори Крилова не можна назвати стовідсотковою поезією. Криловське віршування дуже своєрідне, воно нагадує розмовну мову і не вкладається в рівні стовпці рядків. Щось у ньому проглядає дуже рідне, душевно близьке: доброта іронії, м'якість характеру. Є також якась жертовність: коли читаєш, розумієш, що автор сміється не тільки з персонажа, а й із себе. Розумієш, що ти й сам недалеко відійшов від героя. І ця немовби причетність до дії спонукає замислитись над собою. ...А ще кажуть, що сміх подовжує життя. На наше щастя.
