<b>Борис Пастернак про поета і поезію</b> Во всем мне хочеться дойти До самой сути… Б. Пастернак Коли читаєш лірику Бориса Пастернака, стихія поезії поглинає тебе, як злива, і тобі передається вся повнота відчуття світу, захопленості ним. Поет здається невід'ємною частиною Землі, життя, її голосом — голосом лісів, лук, птахів. Невипадково, коли Пастернаку знадобилося дати визначення поезії, він узяв його із навколишньої дійсності: Это — круто налившийся свист, Это — щелканье сдавленных льдинок, Это — ночь, ледянящая лист, Это — двух соловьев поединок. Таке визначення — не тільки метафора, це — поетичне завдання, естетичне кредо Пастернака. Поезія покликана вслухатися, вдивлятися у світ, сприймати навколишнє як єдине ціле. Для Пастернака головне — не зосереджуватися на власному "я", а зіставити себе зі світом, стати його "очима" і "вухами". Поезія виростає із побуту і стає буттям. Речі, ужиток, пейзаж втягуються в орбіту пристрасті, в її повітря: И сады, и пруды, и ограды, И кипящее белыми воплями Мирозданье — лишь страсти разряды, Человеческим сердцем накопленной. "Оправдание творчества" Зв'язок із світом породжує несподіваність, раптовість натхнення, яке виникає із вражень життя: И чем случайней, тем вернее Слагаются стихи навзрыд. "Февраль. Достать чернил и плакать..." На відміну від поетів-романтиків, Пастернак не біжить із дому, від життя, від побуту, ні, він його любовно вбирає в себе, перетворюючи на вірші: Когда еще звезды так низко росли И полночь в бурьян окунало, Пылал и пугался намокший муслин, Льнул, жался и жаждал финала? "Опель" Поэзия, я буду клясться Тобой, и кончу, прохрипев: Ты не осанка сладкогласна, Ты — лето с местом в третьем классе, Ты — пригород, а не припев. "Поэзия" Саме про природу у Пастернака віршів майже немає. Пейзаж або пора року скрізь "олюднені", надихаються присутністю поета: Чьи стихи настолько нашумели, Что и гром их болью изумлен? Надо быть в бреду по меньшей мере, Чтобы дать согласье быть землей. "Боли земли" Світ землі і води поет розуміє і приймає. Але які у нього взаємини із людьми? У Пастернака є вірші, де, на перший погляд, виявляється традиційне протиставлення "поет і натовп": Сестра моя — жизнь и сегодня в разливы Расшиблась весенним дождем обо всех, Но люди в брелоках высоко брюзгливы И вежливо жалят, как змеи в овсе. "Сестра моя — жизнь..." Життя поета — сестра (відчуття кровної спорідненості і рівності). І поет ображається не стільки за себе, скільки за неї — тому що її багатство, її щедрість не цінують. У другій половині 20-х років XX ст. у ліриці поета все частіше постає питання про стосунки поета із суспільством, з історією. Адже поет — частина своєї епохи і своєї країни. Пастернак щиро намагався вписатися у гуркіт п'ятирічних планів: Ты рядом, даль социализма, Ты скажешь — близь? — Средь темноты, Во имя жизни, где сошлись мы, — Переправляй, но только ты. "Волны" Те, як поет розуміє свою епоху, найбільш яскраво виявилося в поемі "Высокая болезнь". Інколи здається, що грізні історичні події затуляють собою поезію. Але ми нас епоха, і осмислити її до кінця може тільки поет. Пастернак говорить у поемі про своє покоління, про трагедії революції, що розколола суспільство на два табори: Мы были музыкой во льду. Я говорю про всю среду, С которой я имел в виду Сойти со сцены, и сойду. Здесь места нет стыду. Своєрідним підбиттям підсумків став вірш "Гамлет", де Пастернак ототожнює себе із шекспірівським героєм: На меня наставлен сумрак ночи Тысячью биноклей на оси. Если только можно, Авва Отче, Чашу эту мимо пронеси... Но продуман распорядок действий, И неотвратим конец пути. Я один, все тонет в фарисействе. Жизнь прожить — не поле перейти. Тут образ Гамлета відбивається через образ Христа, через розуміння поета як божого обранця. Але поет все ж таки не дає права піднестися над людським натовпом своїй вибраності: Быть знаменитым некрасиво. Не это подымает ввысь. Не надо заводить архива, Над рукописями трястись... "Быть знаменитым некрасиво..." Проходячи тепер "крок за кроком" поетичні сповіді Пастернака, ми немовби занурюємося у світ, де цілісність і складність світу оплачено кров'ю серця, де зворотний бік гармонії — сум'яття, а висока майстерність підпорядковується світлій щирості таланту.
