<b>Адам Міцкевич - польський поет, романтик і патріот</b> Творчість польського поета-романтика Адама Міцкевича — це апогей, найяскравіший вияв польського романтизму. Життєвий шлях Міцкевича — шлях борця, шлях лицаря, шляхтича. Ще юнаком разом з товаришами він заснував таємне товариство прихильників доброчесності. Він був арештантом, вигнанцем, вічним мандрівником, помер у Парижі — далеко від батьківщини, яку любив незрадливою синівською любов'ю. Адам Міцкевич є автором національної епопеї "Пан Тадеуш", яка стала енциклопедією старопольського побуту, шедевром словесного живопису, типізації та індивідуалізації персонажів. Написав чимало творів у романтичному стилі. Твір А. Міцкевича "Дзяди" — романтичне переосмислення народних повір'їв, легенд, переказів. Ця фольклорна течія у романтизмі сприяла утвердженню нового типу і стилю творчості, які спиралися на засади народного світосприйняття й естетики. Твір "Дзяди" органічно пов'язаний з народно-національним життям, місцевим колоритом, демонструє художню фантазію автора. Романтично-фантастичний початок — віршований вступ "Примара" — визначає характер твору. Юнак-самогубець, повставши з труни, тужить за коханою і з ніжністю згадує про минуле. У прозаїчному ж вступі автор пояснює, що Дзяди — це древній народний обряд поминів покійних, в основі якого лежить культ предків (дідів). Борючись із залишками язичницьких вірувань, церква намагалася викорінити цей звичай, і тому народ справляв Дзяди таємно, у порожніх будинках, поблизу цвинтарів, де люди ставили вночі частування, закликали неприкаяні душі й намагалися допомогти їм знайти вічний спокій. Цікаві і химерні персонажі, зображені у творі, дають змогу відчути фантастичну атмосферу, створену автором. Хоча є речі й цілком реальні. Ось, наприклад, страшна примара покійного пана вимолює у своїх селян хоч крихту хліба — лише тоді припиняться страждання лиходія. У реальному житті він був злим і жорстоким тираном, чимало людей колись заморив голодом. Після смерті нещасні перетворилися на ворон і сов, і тільки-но панові дістанеться якась крихта хліба, вони виривають її просто з горла жорстокого пана. Таких повчальних епізодів у творі багато. Більшість померлих караються за любов. Ось Пустельник, повернувшись із далеких мандрів до рідного краю, наспівує: "Хто любові не знає, той живе щасливо". Він з гіркотою зізнається, що, начитавшись книг, шукав ідеальне кохання, об'їздив увесь світ, а потім зустрів його тут, поруч, "щоб втратити навіки". Від трагедії окремих персонажів, Міцкевич переходить до трагедії його країни і народу. У прозовій формі поет розповідає про страждання Польщі під владою Олександра І і про безжалісні переслідування, яких зазнала 1823 року польська молодь, що вчилася у Вільно й прагнула зберегти рідну мову й національну культуру. Серед молодих в'язнів — Конрад, за душу якого сперечаються янголи й демони. Конрад — поет, співець, бард. Він розуміє: якщо його вороги, "віднявши в барда мову", відправлять його у вигнання, туди, де пісня його буде незрозумілою, то він стане для рідної країни живим мерцем. Його монолог — звернення до Всевишнього — наприкінці твору звучить патріотично і велично. Адже пісня його — "твір всесвіту". Він — рівний Творцю Поет, безмірно любить свій народ і для того, щоб "наставити й прославити його", просить у Бога великої влади над людськими серцями. Міцкевич — не лише талановитий письменник, знавець польського фольклору і безмежний романтик, він долучився до одвічного діалогу про роль і місце митця у світовій цивілізації, світовій культурі.
