Війна… Це слово чорного кольору. Вона перекреслює плани: «Раз война — про все забудь и пенять не вправе. Собирался в долгий путь, дан приказ: — Отставить!» І відставили. Випускники шкіл пішли на фронт, а не до студентських аудиторій. Наречені «платьица белые раздарили сестренкам своим». Студенти і викладачі стали в один стрій — солдатський. Розлучені родини дотепер шукають одне одного. Діти виросли без батьків. На жіночі плечі лягла чоловіча робота: «Рубила, возила, копала — разве же все перечтешь? А в письмах на фронт уверяла, что будто отлично живешь». А машина війни робила свою чорну справу; у її вогні гинули чоловіки, залишаючи вдів і сиріт, гинули юнаки, залишаючи дівчат без майбутніх чоловіків, а націю — без народжених дітей. От що вона, підла, зробила. І це не так уже давно було. Живуть ще ветерани Другої світової. Живуть ті, хто не воював, але пам’ятають війну. Стали бабусями і дідусями діти тієї страшної війни. Живе з нами моя бабуся Люба, що бачила свого батька в червні 1941-го, коли їй було всього чотири роки. Його обличчя вона не пам’ятає, знає по фотографіях. Пам’ятає лише окремі епізоди. Як вибігала в довгий комунальний коридор і неслася йому назустріч, коли він повертався додому. Як колись приніс батько рідкісні для тих часів фрукти — два апельсини — і сказав: «Це тобі і мамі. Свій я дорогою з’їв». Свята неправда! Мій прадід Сергій був кадровим офіцером. Йому було 28 років, а прабабі Шурі 24 роки, коли почалася війна. Бабуся Люба була в них єдиною дитиною. Так вона і залишилася без сестер і братів. І без батька. Прадід пройшов майже усю війну. Майже, тому що загинув він у квітні 1945-го. Не дожив до перемоги 23 дні. Моя мама, його онука, сьогодні вже старша за нього. Вона ніколи не знала, як чудово мати діда. Їй навіть назвати дідусем було нікого. «Что ж тьы, подлая, сделала?» Бабуся якось сказала мені: «Знаєш, Іро, я часто думаю: якою б була наша родина, коли б не було тієї страшної війни? У мене точно були б брати і сестри. Тобто і в тебе було б більше рідні. А велика родина, якщо вона до того ж дружна, це величезне щастя. От бачиш, як довго відгукується загибель людей. Усе можна побудувати заново, тільки не повернути…» Бабуся, не закінчивши, замовкла. І я зрозуміла, що майже піввіку минуло, а рана не гоїться. 9 Травня, у День Перемоги, у моїх бабусі і дідуся завжди гості. Вони поминають тих, хто не повернувся з тієї війни, згадують своє воєнне дитинство, співають пісень тих років. І плачуть під час телевізійної Хвилини мовчання. Сидять за столом люди похилого віку, майже усі вони передвоєнні діти. Їх зберегли, виростили матері, а їхні батьки врятували усіх нас, увесь світ. Закінчуючи, розповім таку історію. Колись бабуся Люба чи то почула, чи то прочитала «Пісню льотчика» В. Висоцького. Вона сказала: «Це про мого батька». Спочатку я намагалася її відмовити, що ні, не може бути. Він загинув наприкінці війни, коли вже такого «розкладу перед боєм» не могло бути: Их восемь — нас двоє, расклад перед боєм Не наш, но мы будем играть! Сережа, держись! Нам не светит с тобою, Но козыри надо равнять! Я запевняла, що збіг імені і військової професії прадіда не підстава, щоб…, потім згадала бабусину розповідь про апельсини і подумала: а навіщо я це роблю? Свята неправда має право на існування. Моя улюблена бабуся так любить пісні Висоцького про війну. Нехай ця пісня буде піснею про її батька, мого прадіда. Думаю, поет не засудив би нас.
