Щороку на канікулах я відпочивала у таборі. Там мені подобалося, з'являлися нові друзі, було дуже весело. А цього літа мама повезла мене в село до бабусі. Я весь час вередувала, говорила, що мені сумно та нецікаво. І ніякі вмовляння не допомагали. Я твердо вирішила повернутися додому. За день до нашого від'їзду бабуся, загадково усміхаючись, сказала: — А як же ти поїдеш, не побачивши золотого поля? Ці слова зацікавили мене, бо в місті я декілька разів була в ювелірній крамниці й не могла відірвати погляду від красивих золотих виробів. Бабуся взяла мене за руку і повела з собою. Аж ось прямісінько за нашою хатою я побачила диво. Вранішнє сонце яскраво освічувало поле, де серед зеленої оксамитової травички сяяло безліч маленьких жовтеньких квіточок. І від їхнього блиску все поле здавалося золотим. Ніякі коштовності не могли зрівнятися з тою красою простеньких кульбабок, яка відкрилася переді мною. Потім я все літо жила у бабусі й милувалася срібним місячним сяйвом на озері, дивовижної краси квітами, чудернацькими деревами в лісі. Багато нового відкрила для себе. Та й зараз вдома найчастіше згадується бабусине золоте поле.
