Заглянь у природу Кожного ранку я вибігаю до сусіднього парку на ранкову розминку. Здається, я знаю тут кожний куточок, кожне деревце й кущик, та щодня природа відкриває і дарує мені щось нове, прекрасне й незнане до цього. Більш за все я люблю парк, що струшує з себе сон, ранньою весною. Все готове вибухнути новим життям, все давно прокинулося від зимового сну. Тепла, треба лише трішечки тепла! Як же давно не розвіюється хмарне небо, не виходить сонечко! Та ось одного ранку я прокидаюсь від яскравого світла, від теплих променів, що пестять мене. Збуджений передчуттям, я несусь до парку. А там уже вирує свято! Я немов чую, як дихають дерева, як дзвенить у їхніх стовбурах й гілках сік. Навіть пташки поводяться незвичайно: якось урочисто і натхненно. Я прощаюсь з парком, поспішаючи до школи, але знаю: завтра він буде ще прекраснішим, голоснішим від пташиного співу, яскравішим від якогось внутрішнього світла. ...Приходить літо. Зелений і заквітчаний, парк кожного ранку дарує мені свій черговий "сюрприз". Ось вперше розквітнув юний кущ бузини, а ця галявина раптом уся вкрилася рожевими квіточками (хоча минулого року їх було тут не більше десяти). А ось і старі знайомі - подружжя птахів на своєму гнізді; по їх заклопотаному вигляді я розумію, що нарешті вони дочекалися пташенят. Підходжу до перев'язаної берізки - і серце захлинається від радості - ожила! Минулого тижня чиясь безжалісна рука майже переломила її навпіл. Ми з братом, наклавши "шину", міцно перев'язали стовбурець. Мені здалося, що молода красуня-берізка вдячно щось мені прошепотіла, зворухнувши ще не зовсім міцним після травми листячком. Восени парк засипає мене золотом. Він наче бешкетує: сипле на голову жовте листя, засипає ним невеличкі ярочки, і мої ноги під час бігу провалюються туди. А ще, знаючи мою любов до грибів, весь час відкриває мені свої потаємні місця з ними, щоб я облишив тренування і звернув увагу на його подарунок. Взимку парк - це казка! Я біжу ще темним парком і боюсь потривожити його сон. Який же він величний, мій парк у зимовому сні! Який могутній і загадковий! На білій ковдрі снігу чорніють дерева та кущі; я знаю: вони зараз збирають сили для нового життя, нової весни. Є одна деталь, яка навіює мені щоразу сум - залишки високої тогорічної трави. Ніколи їй вже не ожити й не зазеленіти... Милий мій парку! Ти навчив мене багато чого: відчувати і розуміти природу, вболівати за неї і допомагати. Ти навчив мене усвідомлення, що я - людина, яка залежить від природи і в той же час є відповідаль ною за неї. Ти розкрив мені суть однієї загальновідомої істини: людина і природа - одне ціле. І доки в небезпеці буде природа, до тих пір не жити спокійно і людству.
