Чому ж українська нація обрала своїм провідним культурним стилем XVII-XVIII століть саме бароко? Чому не класицизм Російської імперії, не польську готику? Напевне тому, що протягом цілої доби, що минула після зникнення Київської Русі, українські землі були під владою різних держав, які загалом не сприяли розвитку національної культури України, і щоб вижити, пронести якусь своєрідну, суто українську думку, треба було виявляти її не прямо, а якось "м'яко", щоб водночас донести її до народу і не занапастити ні себе, ні свою творчість, щоб думку твою до широкої аудиторії допустили, а не згноїли в якомусь підвалі. Для такого способу висловлювання думок і є найбільш придатною стилістика бароко, де у пишних фразах можна заховати істинний смисл твору, заховати так, що той, хто не знатиме, що він шукає, не знайде нічого. Такими були історичні обставини, за яких формувалася культура доби козацтва. Україна історично була змушена обрати головною культурною віхою стиль бароко, бо боролася за слою незалежність, прагнула висловлюватися відкрито, не ховаючи смислу за пишністю фраз. Українська барокова архітектура на відміну від переважно декоративного західноєвропейського стилю більш конструктивістична, із поміркованою декоративністю й спокійнішими формами. Українське бароко залишило по собі численні пам'ятки церковного й цивільного будівництва, зокрема, будівлі Києво-Печерської лаври, браму Зборовського біля храму св. Софії у Києві, ліплені прикраси головної церкви Лаври, Покровський собор у Харкові, церкву А. Киселя в Нискиничах на Волині, палаци в Збаражі, Бережанах, Барі, кам'яницю Д. Апостола в Сорочинцях та багато інших. У добу українського бароко великого розвитку досягає граверство та дерев'яна різьба, що користуються складною символікою, геральдичними знаками, пишними орнаментами. Для музичного бароко в Україні характерні пишність, декоративність, драматизм, проникнення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв і водночас прагнення відокремити музику від слова, розвиток суто інструментальної і хорової музики. Ці риси притаманні творчості М. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, Г. Рачинського та інших. Багато барокових рис позначилося на літературних творах так званих "перелітних птахів", тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро І покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найкращими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато інших. Деякі з мандрівних учених-священиків ще за свого перебування в Києві зробили значний внесок у культуру. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Прокопович 1705 року написав історичну драму "Володимир", що оспівувала прийняття християнства на Русі. Присвячена гетьману Мазепі п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема, у трактуванні Прокоповичем Києва як "другого Єрусалиму". Стефан Яворський, ректор Київської академії, славився елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Виходили з Київської академії й письменники іншого ґатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом стали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися насамперед історією рідного краю й писали так звані козацькі літописи. Серед них чільне місце посідають Самійло Величко, Григорій Граб'янка, Семен Дівович, Григорій Полетика та багато інших. Завершення доби бароко в історії української культури було пов'язане з появою чи не найзначнішого в історії філософської думки в України вчення, творцем якого був видатний філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Сковорода. Стилі, бароко мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він надавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців — нації, яка перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Бароко не додало українській культурі якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми, — такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст — і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Бароко надало митцям України культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.
