Українська культура і світ Чим багатий мій народ? Якими скарбами він може поділитися з іншими? Можливостей нібито немало: політика, економіка, культура, спорт, наука, . релігія, суспільні й соціальні досягнення. Та є декілька "але". Ми живемо у вік глобалізації й централізації світу. Політичним світом управляє Вашингтон, економічним - Всесвітня торговельна організація, воєнним - НАТО. Царина релігії - заборонена зона через світський характер західних демократій, за зразком яких розвивається, хочемо вірити, наша країна. За рівнем громадянських свобод і системою побутових можливостей ми - нормальна держава "третього світу". Лишається культура. Саме тут ми, я переконаний, можемо сказати своє авторитетне слово. І доказів цьому море: серйозний успіх наших музикантів у Росії, і в першу чергу україномовних ("Океан Ельзи", "Воплі Відоплясова", "5'Nіzza", "Танок на майдані Конго"), інтерес до нашої літератури в Західній Європі, у спорті - світовий тріумф братів Кличко, слава футбольної команди "Динамо-Київ", у шоу-біз-несі - ті ж "Таврійські ігри", має популярність туристична індустрія Крим-Київ-Львів і т.п. Але для знаходження найновішою українською культурою свого місця й визнання у світі треба вирішити одне важливе питання: як буде розвиватися український міф, себто яким чином буде формуватися традиційне масове уявлення про Україну й українців. Поки що це романтичний пейзаж, добродушні селяни, народна творчість. Себто маємо справу з "етнографічним портретом" українця. Цей варіант українського міфу може існувати, я переконаний, тільки як гумористична стилізація. Позитивним у ньому є єдність із природою, але в цілому цей образ України шкідливий для нас, оскільки наскрізь просякнутий прокляттям "третього світу" - провінціоналізмом. Інша справа, коли цей "етнографічний пейзаж" або "ландшафт" використовується для означення специфічного характеру української культури (як візитівка) - таку роль виконує селянський інтер'єр у ресторанах, наприклад, у Києві біля Національного університету імені Шевченка та у колишньому пороховому складі на березі Дніпра. Тут уже ставлення глядача ускладнюється: знаходячись серед справжніх українських старожитніх речей, він не може сприймати їх іронічно, бо вони зроджують у ньому власні спомини й мрії. Третій аспект стосується українського світогляду. Тут, якщо український світ і його цінності виступають об'єктом сміху, гумор уже неприпустимий. У цьому плані можна навести приклад "Енеїди" Івана Котляревського й "Дому на горі" Валерія Шевчука. Якщо Котляревський сміється над світом разом із самовпевненими козаками, то, зображуючи український світ, Шевчук подає його у виключно серйозному, таємничому й лякливому ключі (барокова містика й демонологія), аж ніяк не даючи приводу для іронії. Нарешті, національна ідентичність як стиль повсякденного життя вимагає рішучого переконструювання. "Козаченьки" у вишиванках із шароварами не можуть серйозно сприйматися жителями XXІ століття. На часі - завдання вироблення нової української ідентичності, з якою людина могла б себе комфортно відчувати в закордонній поїздці або під час роботі в інтернеті.
