Якою була наша ненька Україна багато століть тому, багато років тому кілька місяців тому? Чи пишалася вони своїми дітьми, чи хотілося їй, щоб вони піклувалися про неї? Мабуть, так. Адже стільки страждань випало на її долю, що їх вистачило б на кілька країн. Є такий вислів: ріки страждань. Здається, це якраз про нашу Україну. Вона обливалася потом, тяжко працюючи на полях; вона згиналася під вагою "бруду", вилитого на її золоті коси-колос-ся; вона німіла від болю, дивлячись на голодну смерть своїх дітей... Але вона вижила, витримала усе, що тільки можна і що навіть не можна, і почала розбудову — нове життя. Якою вона буде, наша Україна, через десять, двадцять років? Чи залишаться на ній люди, чи цвістимуть навесні вишневі садки, промовляючи до нас усім розмаїттям співів солов'їв, чи зможемо ми дихати свіжим повітрям, чи звучатиме щира українська пісня, чаруючи слух? Багато можна запитувати, але відповідь, я гадаю, повинні знати лише ми. Саме ми повинні піклуватися про рідну землю, адже вона не може більше покластися ні на кого іншого. Саме ми повинні стати справжніми дітьми неньки України, охороняти її спокій, звеличувати добробут. їй стільки довелося винести не для того, щоб одного ранку її власні діти від неї відреклися, не для того, щоб ми стали попихачами і забудьками. Ми — її діти, отже, її майбутнє — поряд з нами. Про майбутнє можна тільки мріяти. Воно, звичайно, видається безхмарним, щасливим, навіть ідеальним. Але яким воно буде насправді, відомо хіба що ясновидцям, які, до речі, мовчать. Але мені здається, що через двадцять років наша Вітчизна нарешті зможе назвати себе хай і не могутнішою, але однією з наймогутніших держав світу. Ми будемо рівними з великими країнами, ми намагатимемося бути найкращими. Це, звичайно, мрії усіх країн. Проте я вважаю, що для України вони реальні. Вже зараз наші керівники намагаються ввести нашу державу до складу найвагоміших альянсів світу, щоб мати можливість приймати рішення нарівні з кращими країнами. Мені чомусь дуже хочеться, щоб усі українці нарешті зрозуміли, що ми — єдина сім'я, про яку так багато мріяв ще Тарас Шевченко. Тому ми не повинні робити один одному боляче, завдавати шкоди. Хай через двадцять років у нашій країні зовсім не буде злочинності, зникнуть темні структури нашого суспільства. Країна повинна бути вільною від усього: від рабства, від злочинів, від мафії. І тоді нарешті усі люди зітхнуть спокійно, знаючи, що ніщо не загрожує їхньому життю. Я вірю, що врешті-решт це станеться, хай не через двадцять років. Хай на це потрібно більше часу, але коли-небудь українці зможуть упевнено сказати: ми вільні. Наша земля, багата на родючі поля. Ще здавна заради них українцям доводилося битися, накладаючи життям. На щастя, нам вдалося відстояти нашу щедру землю, щоб на ній кожної весни та влітку росли золоті колоски, чаруючи нас своєю дивною красою. Мені дуже хочеться, щоб наша земля не виснажилась, і хай через двадцять років вона дивує усіх своїх заздрісників чудовими врожаями. У нас в країні найкращий у світі хліб — білий, м'який, пахучий. Через двадцять років він буде приносити нашій державі додаткові гроші, щоб ми могли на них купити те, чого у нас не вистачає. З кожним роком усе збільшується кількість нових будівель, з'являються нові стадіони, театри, парки відпочинку. Ми нарешті зрозуміли, що культура — це не останнє у нашому житті. Я гадаю, що через кілька десятиліть усі у нашій країні будуть займатися спортом, будуть обов'язково відвідувати численні концерти, дивуючись талановитості й майстерності виконавців. І це не тому, що хтось буде "заганяти" нас на ці вистави. Ні, люди ходитимуть туди, бо відчуватимуть красу мистецтва, матимуть високі культурні цінності і потяг до досконалості. Як колись було у Давній Греції. Я дуже пишаюся своєї Батьківщиною. І тому мені хочеться, щоб вона нікого не розчарувала, щоб вона могла стати найкращою, наймогутнішою, най-най... Звичайно, двадцять років — це невеликий строк, але і він може дати початок тому великому, що у далекому майбутньому приведе нас до досконалості. Ми станемо дружними, вмілими, любитимемо один одного, будемо справжніми патріотами своєї рідної землі.
