Учитель очима учня Вона висока, струнка, із гладенько причесаним волоссям, у строгому темному костюмі й туфлях на високих каблуках. У неї тихий голос. Вона рідко посміхається. Але вже якщо посміхається, то по-справжньому, щиро, від цієї посмішки теплішає на душі. І вона любить нас. Вона — це наша Ірина Олександрівна, а ми — це її клас, «її» діти. Учителька справляє враження бізнес-леді, але вона не любить командувати і розпоряджатися. Ірина Олександрівна носить окуляри в красивій оправі, а за ними — втомлені очі. У неї є родина, а вона до пізнього вечора сидить із нами в класі, якщо залишилися невирішеними якісь шкільні проблеми. Чому? Чому Ірина Олександрівна так віддана школі? Чому заради нас жертвує часом, який могла б присвятити своїй родині? Я не знаю. У ній є щось таке... Щось незвичайне... Напевно, те, що відрізняє Вчителів з великої літери від усіх інших. І з цим треба народитися. Звичайно, ми не ангели. Але Ірина Олександрівна рідко підвищує на нас голос. Чи пояснює вона нову тему з російської мови, чи пропонує піти до театру або робить докір комусь — вона завжди говорить спокійно. Коли потрібно — переконливо, коли потрібно — суворо і дуже рідко — ласкаво. Ми б не поважали її так, якби вчителька кричала, зривала на нас свою злість. Але вона ніколи такого не зробить. Саме тому, що вона — Учитель. Ірина Олександрівна терпляча. Вона вчить, а не повчає.
