Що таке людина? Це жива істота, яка відрізняється від тварини тим, що має мову, писемність, вміє мислити, будувати, творити тощо. Всі ми це знаємо з дитинства. "Людина — цар природи"— загальновідома істина, але в чому її суть? Чому людина, а не ведмідь, лев, слон має право втручатися у життя природи, наділена переліченими вище властивостями? Справа в тому, що людина має душу, духовність, яка обмежує її діяльність певними правилами і нормами поведінки, яка створила цілу систему цінностей. Така система часто діє на рівні підсвідомості: ми не замислюємося, чому, наприклад, не можна красти. Не можна, і все. Звичайно, це записано у Біблії, та хтось може і не знати Святе Письмо, але ніколи і не подумає про крадіжку. Це ті норми, які нам прищеплювали з дитинства, які передались нам з молоком матері, на яких ми виховувались у дитячому садку, школі, які перейшли до нас із книжок. Жити за цими нормами, цією мораллю, на мій погляд, — це і значить бути людиною. Знання про те, якою повинна бути людина, відбиті у народних прислів'ях і приказках, таких як: "Бережи честь змолоду"!"Не одежа красить людину, а добрі діла", "Чого собі не зичиш, і другому не жадай", "Хто чисте сумління має, спокійно спати лягає". Отже, від тварини людину відрізняє душа, що перешкоджає їй робити зло. З другого боку, вважається, що людину створила праця. Працьовитий, майстерний у своєму ділі чоловік шанувався завжди: "Без труда нема плода", "Без труда не виловиш і рибки із пруда", "Без діла сидіти, то можна одубіти". Люди, щоб полегшити собі життя і працю, утворюють колективи, бо не дарма ж говорять "Один у полі не воїн" або "Дерево міцне корінням, а людина — друзями". Людина має міцні зв'язки зі своєю країною, родиною, друзями. Цього не мають тварини, чи принаймні більшість тварин. Все це нам відомо. Тоді виникає питання, в чому ж тоді зміст слів відомого поета: "Ти ж знаєш, що ти — людина". Так, знаємо, але іноді забуваємо, а разом з цим забуваємо і свою батьківщину, батька, матір, друзів, коханих, забуваємо заповіді "не убий" та "не вкради". Тому, думаючи, що ми маємо право творити, що схочемо, бо є царями природи, руйнуємо, нищимо, вбиваємо всіх і все навколо: міста, книжки, створені нашими прадідами, заради вигоди або якихось "вищих" цілей; природу, яка випестила і вигодувала нас. Чи після цього можна вважатися людиною? Ні, не можна. Отже, поет словами, винесеними у назву твору, нагадує нам про те, що, може, й відомо, але забуто. Як же ж добре було б на Землі, якби кожний пам'ятав про те, що він — Людина! Отже, мені здається, що та людина щаслива, яка займається тією працею, що найближче лежить до її серця, яка досягла мети, поставленої в молодому віці. Необхідною умовою щастя, мені здається, є і щасливе подружнє життя. Люди часом помиляються у своєму виборі або часто свідомо одружуються з нелюбом або нелюбою. Причини можуть бути різні, але результат один: щастя в такій родині не буде. Можливо, вони звикнуть один до одного і проживуть свій вік спокійно поруч, віддавши все тепло своєї душі дітям та онукам. Але це тільки ілюзія щастя! І як небагато треба, щоб її зруйнувати. Герої п'єси І. Франка "Украдене щастя" довгий час жили, забувши про щастя і не борючись за нього, але зустріч Анни з жандармом перевернула життя всім трьом і показала, що ідеальне подружжя, яким вважало Анну з Миколою усе село, — це тільки зовнішній бік їх стосунків, а суть є прямо протилежною. Таким чином, мені здається людина повинна жити за велінням свого серця, вибираючи і свій подальший шлях у житті, і супутника на цьому шляху. Це і буде найближча дорога до щастя.
