Мова! Ти нескінченна в своєму обсязі, як саме життя. Буйна, бурхлива, заворожуєш мене своєю мелодійністю, кличеш. І я, немов легкий метелик, лечу до тебе, як на вогонь свічки, у твої палкі, гарячі обійми — слова. Бо спочатку було саме слово. І з нього з'явилась ти — мова. А я... я просто вже не можу від тебе нікуди відірватися, бо ти сильна. Більшої сили в світі не існує. А головне — ти частина мене самої. Ти моє серце, моя вируюча кров, яка доходить до кожної клітинки тіла мого. Ти всемогутня та всесильна, такою ти мені здаєшся, такою я тебе знаю. Багато поетів та письменників висловили свою любов до рідної мови. Так, наприклад, геніальний Тарас Шевченко говорить нам, що мова — то є душа народу. Бо без мови народ не може існувати. Мова — не просто засіб спілкування, вона — незалежна істота. Вона жива... Ну що б, здавалося, слова. Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється, ожива, Як їх почує... Панас Мирний так казав про свою рідну мову: "Мова — та ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього тіла". Мова — то пісня, мова — то крик дитини, яка щойно народилася, мова — то є культура народу, його історія, традиції. Та людина, що не поважає мову свого народу, а з нею народ, не може викликати поваги до самої себе. Мово моя! Ти виводиш мене з лабіринтів самотності і безбарвності життя широкою стежкою любові та тепла. Ти виводиш мене з темного лісу страждань та переживань. Ти спасителька моя! Додаєш енергії, коли її не вистачає, знаходишся поряд, коли в цьому є потреба. Мова сама шукає до нас стежку. Мово! Багатостраждальна мова.... Скільки лихих годин знесла ти! Дуже складна та важка доля видалась тобі. Письменники та поети-патріоти непокоїлись за долю української мови. Серед них були і ті, що зазнали переслідувань у різні часи. Але і в лихі години завжди знаходились люди, закохані в рідне слово. Хай ніколи не зникає те почуття любові, щастя, гордості за свій народ, за те, що він не забув мелодійність та красу своєї рідної української мови. Вона схожа на весну, на те, що ніколи не помре та не зів'яне. Ти постаєш в ясній обнові, Як пісня, линеш, рідне слово, Ти наше диво калинове, Кохана материнська мово! За це ми повинні її любити, шанувати, оберігати.
