Садок вишневий коло хати Моя приятелька Наталка зовсім недавно помітила, що біля нашого дванадцяти поверхового будинку ростуть плодові дерева - яблуні, сливи, абрикоси, вишні. Вона розповідала мені захоплено: "Уявляєш, завжди пробігала повз них, і мені було все одно - чи тополя, чи яблуня, чи горобина. А тут помітила уквітчане білим деревце - і наче щось за серце зачепило". Нічого я їй не сказала на те, а сама подумала: "От ти вже й подорослішала, Наталочко". Я її розумію, вона справжня "дитина цивілізації" - ніколи не бачила, як корівок виганяють на пасовище, не зривала з кущів ягоди порічок, а морква та цибуля, на думку Наталі, ростуть "десь у супермаркеті". А я в дитинстві часто бувала в селі, тому й знаю, чому наприкінці квітня серце починає тьохкати, як пташка - тому що біля багатоповерхівок у нашому районі посаджені розкішні сади. Першими починають квітнути абрикоси, квіточки у них блідо-рожеві, духмяні, листя ще не розгорнулося. У цей час обов'язково іде дощ, іноді з градом. Буває, й заморозки знищують зав'язь, тоді абрикосів можна не чекати. Потім зацвітають вишні та сливи. У них зовсім інший колір квіточок, та й листя вже трохи зазеленіло, тому відрізнити вишню або сливу від абрикоси зовсім неважко. Аромат у них також зовсім не такий. А наостанок розцвітають груші та яблуні, і погода стає майже літньою - вітер стихає, дощі закінчуються. Спостерігати за погодою мене навчила баба Оля. Вона ж і розповіла мені, звідки взялися у сучасному міському районі такі по-сільському затишні садочки. Було це дуже давно. Бабуся моя приїхала з рідного села вчитися в технікумі, та так і залишилася у великому місті. Вивчилася, вийшла заміж, квартиру отримала у новому районі міста. Квартира новісінька, душ з гарячою водою, і холодної води носити з колодязя не треба. Усі зручності є, а серцю чогось не вистачає. Вздовж величезного, як корабель, будинку посаджені молоді красиві дерева - тополі, осини, сосни, каштани, клени та липи. Чого ще треба людині? У спеку є тінь, зелене листя тішить око. А за будинком - пустир, нічим помилуватися. Тоді мої молоді ще баба й дід (їм було десь років по двадцять п'ять) купили саджанці плодових дерев - вишень, абрикосів, яблунь - та посадили їх на пустирі коло своєї дванадцятиповерхівки. Інші мешканці теж захотіли жити серед краси і, не довго думаючи, теж посадили під вікнами садочки. Отак і повелося у нашому районі - заселяється новий дім, навесні мешканці висаджують квіти, а восени - саджанці плодових дерев. А в сквері, що розташований у центрі нашого району, є кілька дерев незвичайної краси - це яблуньки з пурпуровим листям. Квіти у них не рожеві, а малинові, дуже красиві, а наприкінці літа з'являються маленькі пурпурові яблучка. Вони несмачні, але привабливі, і взагалі яблуньки мають дуже красивий силует. Тільки шкода, що деякі люди не милуються цією красою, а ламають гілки, щоб прикрасити тільки свою квартиру. Я вважаю, це неправильно. Краса - для всіх, а не для одного. І садочок бабусин - теж для всіх. Влітку не тільки з нашого двору хлоп'ята "пасуться" там, але й з інших дворів прибігають. Ягід буває так багато, що вистачає всім. А мені кожен рік ці "білі вітрила" за вікном, коли цвітуть сади, нагадують стареньку хатинку в селі Садове, на вулиці Зеленій; де пройшло бабусине дитинство. Там і зараз живе її мама, моя прабаба Ніна. Вона зовсім старенька, їй уже сімдесят вісім років, але вона майже не хворіє, порається потихеньку у городі та в садку, годує курей і кроликів. Влітку ми їздимо допомагати їй: обробляємо город, тато з дідом ремонтують сарай і хату, ми з мамою перемо білизну, готуємо обід, робимо запаси на зиму. А вечорами, коли настає час відпочинку, збираємося в садочку коло хати. Колись давно садочок був невеликий, а зараз... Вишні розмножуються самі, ми їм не заважаємо, тому дерев уже багато, і ягід вистачає і нам, і птахам. Сідаємо на лави й табуретки, спочатку стиха ллється розмова - про погоду, врожай, новини у селі, а потім баба Оля починає співати, а ми з мамою та баба Ніна підспівуємо. У баби Олі чудовий голос, та й пісень вона знає безліч - "Несе Галя воду", "Вже сонце низенько", "Он чий-то кінь стоїть", "Ой у полі калина". Це пісні нашого краю, і вони мені найрідніші. Отож, Наталочко, і ти, мабуть, вже зрозуміла, що садочок біля твого будинку - це не просто дерева, це душа нашого народу, його втіха і гордість.
