Сивої давнини людство несміливо й обережно увійшло у прекрасний світ природи, щоб згодом, набравшись від неї мудрості й досвіду, стати господарем на квітучій, родючій і багатій землі. Щедра природа зустріла його ніжно й турботливо: давала дрова для вогнища, постачала м'ясо диких звірів і птахів для їжі, поїла джерельною водою, а пізніше — навчила користуватися своїми дарами, які народжувала для нього. Минали часи. Людина міцніла, мужніла, сміливішала, ставала розумнішою. І стверджувала на землі свою владу, по-своєму перебудовуючи рідний дім — храм Природи. Людина чомусь була впевнена, що має на це право, бо природа, земля — це її рідна мати, яку вона любить. Ця людина — "люблячий, ніжносердий та лагідний" син матінки-природи, сьогодні бездумно вирубує її ліси — і земля перетворюється на пустелю. Це він, могутній і всесильний "господар", намагається повернути ріки, щоб текли вони туди, куди йому заманулося; перетинає їх електростанціями — і стогнуть вони, страждаючи. Гине риба, перетворюються на багно і болото штучні моря — "гордість" людського прогресу, знесилено несе свої муки і біль прибережна рослинність, на жах перетворюється життя менших братів людини — тварин й птахів. Але ж вони — такі самі "сини природи"! "Людина розумна" впевнено і гордовито використовує на полях штучні добрива, застосовує хімічні засоби для боротьби зі шкідниками — й отруєній годувальниці-землі нічого не залишається, як отруювати своїми плодами власних дітей. Тобто — нас! Ні, немає у нашої землі свідомого чи навмисного наміру покарати зарозумілих дітей своїх. Як же вона радіє нам, коли кожної весни, знов і знов дарує неперевершені творіння природи — квіти! Як огортає сонячним теплом і цілує ніжним вітром! Якими щедрими дарами пригощає влітку і яким золотом обсипає восени! А скільки ліків вона пропонує своїй хворій дитині: тут тобі і трави, і цілюща вода, і мінерали!.. Вона, наша багатостраждальна земля, не пам'ятає зла. Бо вона — любить! ...Коли я дізнаюсь про чергову екологічну катастрофу, мені здається, що я чую її голос: "Думайте, діти мої, думайте! Подивіться уважніше й пильніше, що ви наробили, чого "на вершили"! Зупиніться, поки ще є час і можливість!" А й дійсно: поки ще квітне-буяє весняна земля, поки видно над нами загадковий Чумацький шлях, поки прозоре й чисте повітря наповнює груди, поки вода ще не перетворилася на отруту, поки чути веселий і безтурботний спів пташок та бджолиний дзвін. Уже були Хіросіма, Нагасакі й Чорнобиль. Усе частіше трапляються руйнувальні повені та знищувальні посухи. Люди у відчаї зводять очі до Бога і плачуть: "Господи, за що?.". Вони б'ють у дзвони, коли чергова хвороба, спричинена шкодою, заподіяною природі, забирає життя десятків, сотень і тисяч людей. І за цими дзвонами не чути, як тихо б'ються і вмирають у мазуті птахи, як завмирає на березі отруєна риба, як стогнуть у муках тварини, що живляться на оброблених хімікатами землях... Невже ми ніколи не почуємо заклику такої рідної, такої щедрої і такої терплячої природи: "Думайте, діти мої, думайте!"
