Ось асфальтовою дорогою ми піднялися на невисоку гору. Далі сірою стрічкою шосе сповзає в долину між рідкими заростями лісосмуг обабіч шляху. Літнє сонце палахкотить десь угорі, щедро сипле промені на живодайну землю, ніби притрушує золотавим пилом поля. Це прекрасний час, коли урожай на полях починає тужавіти, набиратися сили й готуватися до свята: я готовий — беріть мене! І виїдуть у поле статечні комбайни, неквапом будуть ходити з краю в край, наповнюючи свої бункери добірним зерном. Повітря буде напоєне запахом зібраного хліба та соломи. Машини снуватимуть човниками від комбайнів до зерносховищ. Робота триватиме вдень і вночі, поки не буде зібране все збіжжя. Аж ось промайнув невеличкий ставочок із кількома білими ліліями та невеликою кладочкою біля берега. Водяні красуні на темному плесі ставка ніби свічечки палають чистим і ніжним пломінцем. Зелена трава довкола ставка теж ніби спалахує різними вогниками: ближче до води жовтим квітом, луговими бузковими фіалками, подалі від води мерехтить блакиттю петрів батіг, білявий деревій та біло-жовтий буркун прилаштувалися ближче до стежки. А там де-не-де зблискує внизу конюшина своїми чарівливими кульками-голівками. Куди не глянь — усе буяє! Поля міняться різними барвами: жито половіє сіруватим серпанком, жовте колосся ячменю почало хилити свої голови донизу, яріють соковитою зеленню плантації цукрових буряків, гречка викидає останнє своє квітування. Далеко видніється баштан, що повикочував смугасті кавуни на грядки огудини, яка ніби принишкла й дослухається, чи достатньо вона дала води й цукру із землиці. По краях лану то соромлива волошка вигляне з-за колоска, то сокирки привітно кивають своїми яскраво-синіми квіточками. Рідна, прекрасна земле моя! Ти створена для добра, мені дана для того, аби я творив також добро, аби праця рук моїх була не на шкоду святій землі, де б я не був і що б я не робив. Життєдайними силами ти тримаєш нас, людей, на своїх долонях. Будьмо ж гідними такої шани від землі!
