Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось темно стає у грудях, коли згадуєш подвір'я, на якому зробив перші кроки. Невелике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку .— від сніговіїв. Восени падолист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми, діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ранковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідо-рожеву оболоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до одвірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко. А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір'я світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов. Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові будинки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових будиночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії посеред великого гамірного міста. Нашій сім'ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджувала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різнокольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись на барвистий яскравий килим. Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікнами від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезону, наповнюючи подвір'я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вважалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона виростила троянду-плетючку, колючу-колючу, але невимовно прекрасну. Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімнати. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна. Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом. Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у багатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними переїжджати, залишившись жити у бабусі. А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі. Але там, в старому районі, залишилося не тільки мої дитинство, а й часточка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на порозі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старенький чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.
