Ми з Денисом дружимо вісім років, ще коли ходили до дитячого садка. Разом прийшли в перший клас однієї і тієї ж школи. Ні в нього, ні в мене немає братів і сестер. Напевно, тому наша дружба така міцна. Правда, буває, ми сваримося, не завжди уважні один до одного, але обов'язково до своїх днів народження ретельно вибираємо подарунки. Знаємо кожну річ, яка є в кожного, знаємо бажання і мрії один одного. Звичайно, не завжди є можливість таку мрію здійснити. Не можу ж я подарувати Денисові парашут, а він мріє про нього, збирається спускатися з п'ятого поверху. Не можу навіть поки що й кінокамеру подарувати — це теж його мрія. І от думаю, думаю, особливо коли підходить січень, а в нього день народження 2-го. Рішення мені підказала моя кішка, яка народила двох чудових кошенят. У Дениса кішки немає, але я не знаю, як поставляться до подарунка (кошеняти) його батьки. Він-то грається з моїми часто і з задоволенням, але нічого не каже про те, чи хоче сам завести кішку. На день народження я зав'язав на шию кошеняті величезний блакитний бант — під колір очей, пригорнув його разом із бантом міцніше до себе, і відправився в гості. Цей день я ніколи не забуду: Денисові принесли в подарунок трьох кошенят: крім мого, білу пухнату кішечку з червоним бантом і рудого котика з темно-коричневими оченятами, дуже тихого й зляканого. Розгубилися всі: і ми, і Денис, і його батьки. Від розгубленості дорослі забули подумати, чи хочуть вони взагалі кішку в дім. У Дениса залишився один — тихий Рижик. Ми своїх із бантами начебто носили в гості: вони грали, бігали, смішили всіх своїми стрибками й перекидами, а Рижик, забившись у куточок, дивився на них з осудом. Його й вибрали за зразкову поведінку і скромність.
