З давніх давен сало вважається національною їжею українців. Солоне, копчене, рожевувате, з апетитною проріззю, з часником і перцем, воно є незмінним складником будь-якого застілля в оселях наших співвітчизників. У народних українських піснях, байках, анекдотах часто згадується ця вельми калорійна страва, його навіть оспівує на своїх концертах наш славетний "співучий ректор" Михайло Поплавський. Сало не рідко жартома називають національним символом України, поживним "наркотиком", навіть українською валютою. Відомо, що жителі Росії залюбки ласують українським салом, яке постачають на ринки сусідньої держави наші земляки. Мій батько часто їздить у відрядження до країн СНД і обов'язково прихоплює з собою неабиякий шмат національного "делікатесу". Дивуюся: "Хіба ніде, крім України, не вирощують свиней і не виробляють сала?" На це татко відповів, що, звісно, виробляють, але місцевому продукту чомусь далеко до нашого за смаковими якостями. Мовляв, на чужій землі воно не таке смачне і запашне. Не мені судити про справедливість подібних стверджень, оскільки не було змоги порівняти. Можливо, неабияку роль у перевазі смакових властивостей українського сала в даному випадку відіграє "дим Вітчизни"... Та збоку, як кажуть, видніше. Мабуть, все ж таки недаремно припало до вподоби сало багатьом гостям нашої країни, зокрема, із дальнього зарубіжжя. Навіть не Великдень шматочки сала освячують разом із пасками і крашанками. Але, мабуть, мало хто знає, з чим пов'язане особливе шанування українцями саме цієї страви. Як свідчать легенди, така прихильність коріниться в глибинах історичного минулого нашого народу. У XV-XVII сторіччях великих спустошень Україні завдали турецько-татарські орди. Вони періодично грабували землю, забирали в полон молодь, працездатних людей, захоплювали і худобу та домашню птицю. Не чіпали лише свиней, оскільки тварина ця, за догматами східної релігії, вважається брудною, тож і м'ясо її — до споживання, звісно, непридатним. Коли люди, які встигали сховатися від загарбників у навколишніх лісах, поверталися до своїх спалених домівок, вони знаходили лише свиней, котрі порпалися у попелі. Можна сказати, завдяки вцілілим тваринам люди рятувалися від голодної смерті. Свиняче сало можна було довго зберігати у просоленому або копченому вигляді, отже й заготовляли його запаси заздалегідь, на випадок тривалої ворожої облоги, військових походів та далеких мандрівок. Тож недаремне на українському столі на почесному місці поряд із хлібом красується сало.
