Як прислів'я чудове. Йде від роду до роду, Що народ — зодчий мови, Мова — зодчий народу. Д. Білоус Мова — це найважливіший і найміцніший зв'язок, що з'єднує минулі, сучасні та майбутні покоління народу в одне велике живе ціле. Коли зникає народна мова, народу нема більше! Навіть нову Батьківщину може створити народ, але мови — ніколи: вимерла мова в устах народу — вимер і народ. Дитина, вивчаючи рідну мову, п'є духовне життя й силу з чистої криниці рідного слова. Слово пояснює їй природу, знайомить із характером людей, із суспільством, з історією. Слово посвячує дитину в народні вірування, в народну пісню й поезію; воно, нарешті, дає логічні поняття й філософські погляди. Такі завдання не під силу жодному історикові, мистецтвознавцю чи філософу. Саме спільна мова є справжньою ознакою етнічної цілісності народу. Не випадково корені назв народів і їхніх мов спільні. Так, у французів — французька мова, у поляків — польська, у росіян — російська, а в українців — українська. На глибинному зв'язкові народу й мови наголошує В. Сосюра: О мово рідна! їй гаряче Віддав я серце недарма. Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема. ("Юнакові") На жаль, сталося так, що народ наш хотіли позбавити найціннішого скарбу — рідної мови, асимілювати його з населенням Радянського Союзу. З гіркотою звучать слова О. Олеся: "О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!" ("О слово рідне") Можливо, якби радянська імперія проіснувала ще кілька десятків років, то після її розпаду вже не почалось би відродження української мови, її б просто забули, а українська нація припинила б своє існування. Коли рідна мова не передається від батьків до дитини, порушується механізм, що забезпечує існування народу. Сьогодні ще не пізно відновити його нормальну роботу Наше покоління отримало можливість опанувати рідну мову в юнацтві. Тепер ми зможемо передати її своїм дітям. Та навіть зараз дехто зневажливо ставиться до української мови, вважає її "мужицькою", "немодною". Звичайно, це наслідки багаторічної радянської кампанії, метою якої було викорінити нашу мову назавжди. У посланні В. Сосюри "До брата" звучить біль поета за долю рідної мови: Невже народ мій мову гробить?! Не вірю я! Це не народ! Окремі люди... їм не знати Сяйливих творчості висот. І хай таких людей багато, Але нас більше! Ми — народ! Рівень розвитку рідної мови відображає стан духовного розвитку нації. Незважаючи на те, що українська мова протягом довгого часу не могла повноцінно розвиватися, сьогодні вона не тільки не поступається багатьом сучасним мовам за рядом своїх характеристика й перевершує їх. Ще в 1834 році вчений-мовознавець І. Срезневський писав, що українська мова є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступається чеській достатком слів і виразів, польській — мальовничістю, сербській — приємністю. Чому ж наша мова є такою співучою, багатою та мальовничою? Я можу пояснити це тим, що генії нашого слова зробили її літературною й передали нам у спадок. Коли не було можливості використовувати мову в повсякденному житті, вона знаходила застосування в поезії та прозі. Для Тараса Шевченка мова — то найвищий дар людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Продовжуючи традиції шанувальника української мови І. Котляревського, філософа Г. Сковороди, Т. Шевченко надав мові інтелектуального гарту, втілив її генетичну здатність до виразу високих понять і загальнолюдських категорій. Отже, переборюючи утиски, приниження і навіть заборони, мова наша оживала, спалахувала, дивуючи світ Шевченковою поезією, віршами І. Франка, драматургією Лесі Українки. Ці творці української мови піднесли рідне слово на таку духовну висоту, де вона розправила свої крила й розквітла поетичними барвами: О, що за мова! Лиш торкнешся слова — І заспіва воно, немовби вітер. Струни торкнувсь — і враз вона зітхнула, — Струна? Чи слово? Чи сама душа? (М. Браун "Українська мова") Естафету Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки підхопили П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко. Українське слово поверталось у серце народу. О рідне слово, хто без тебе я? Тебе у спадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні. Так не засни в запильоному томі, В неткнутій коленкоровій труні. — Дзвени в моїм і правнуковім домі. (Д. Павличко "О рідне слово") Мені мріється, щоб відродилася наша мова у душі кожного із нас без примушення, як життєва потреба. Треба усвідомити: якщо ми хочемо бути вільним народом, а не рабами, ми повинні берегти мову і передавати її наступним поколінням. Тоді Україна сильно і гордо утвердить себе на карті світу. А наш духовний скарб — рідне слово — завжди буде основою й запорукою етнічної єдності українського народу.
