Осінь. Золота, тиха, аж наче втомлена. Починає владарювати непомітно, прицілюючись і крадучись. Ген там стоять широкі клени, випромінюючи своїми верхівками позолоту, якою вкриває їх вона, чарівниця-осінь. А то вже осика затремтіла, запаморочилась... Легенький вітерець доторкнувся до її дрібненьких листочків, і затріпотіли вони, виграючи то червонуватим, то жовтуватим кольорами. І ніби змовилося з ними небо — його блакить так гарно вбирає в себе їхні барви. Раптом у небі — ланцюжок... "Курли-курли" — прощаються журавлі з полями, лісами, відлітаючи до теплих країв. "Курли-курли" — мовляв, чекайте, і ми повернемось... А ось щось зашурхотіло в траві. Це їжачок. Щось собі винюхує та вишукує. Можливо яблуко, чи який гриб? Е, ні — вужа побачив, весь напружився, запирхав... Той меланхолійно "проплив" далі. Тепер їжачок спокійно й швиденько знайде гриб. Гриб? Звідки гриб? Та ось він: на перший погляд непомітний, росте собі впевнений маслюк. То тільки здається, що грибів не бачиш. Ось підніми паличкою листя — вони замаскувались, прикрились своїми шапочками. Маслюку, звісно, краще: вифарбувався в колір торішніх соснових хвоїнок — не придивишся, не помітиш. А от що робити білому грибу? До кошика йому не дуже хочеться і в той же час подобається рости гордо, відкрито. Перш ніж зірвати, ним обов'язково милуєшся. ...Шумить по-осінньому стурбовано ліс, живе своїм прекрасним життям. І не тільки ліс. Вся земля наповнюється осінніми мелодіями. Коли стоїш біля зораного поля, здається, ніби зовсім явно поглинає воно останні теплі промені сонця. Дихає легко (натрудилось за літо), віддавши свій витвір, який пестило на широтах під дощами і сонцем. Дихає, йому легше. І в нього знову покладено зерно, що проросте ранньою весною. Ні, поле не спочиває — поле працює Дивишся на красу земну, замислюєшся... Ні, не може бути, щоб усе це загинуло в полум'ї війни, вкрилося сірим попелом атомних вибухів. Не може розум людини допустити цього...
