Харків... Моє рідне місто. Я тут народилася, тут минуло моє дитинство, тут я вперше пішла до школи, із цим містом я пов'язую своє подальше життя. У Харкові дуже багато цікавого — це й оперний театр, зоопарк, художній музей, канатна дорога. Але не про них моя розповідь. Центр міста, як на мене, запам'ятовується передусім храмами — їх тут дуже багато. У самому серці Харкова аж три церкви на честь Божої Матері — Успіння, Покровський чоловічий монастир, Благовіщення. Кварталом нижче стоїть церква на честь Святої Трійці. Найдавнішим храмом Харкова є церква Успіння Божої Матері. Уперше в писемних джерелах про неї згадується 1658 року, а побудована вона була роком раніше. Це був спочатку дерев'яний храм. Тут навіть ікон на дереві не було, використовували паперові, не вистачало книг для богослужіння. Парафіяни писали прохання до царя Олексія Михайловича про допомогу храму. І той неодноразово виділяв кошти для храму, надсилав книги для богослужіння й ікони. Згодом дерев'яну церкву замінили на кам'яну. Новий храм побудували у вигляді хреста, він мав п'ять маківок. 1733 року церква постраждала від пожежі. Довелося її заново відбудовувати. Храм будувався на пожертви містян. Збереглися навіть імена найактивніших збирачів пожертв. Майже 50 років йшла відбудова. Іконостас у тому храмі було виконано з липового дерева. Вважають, що ескіз для нього зробив сам Бартоломео Франческо Растреллі. На початку XIX століття було вирішено побудувати поряд із храмом дзвіницю, висота якої (89,5 м) була більшою за висоту дзвіниці Івана Великого у Москві (81 м). На дзвіниці встановили годинник, замінили дзвін. Новий важив понад 16 тонн. XX століття стало часом змін у долі храму. 1924 року на дзвіниці було встановлено антену першої української радіостанції, а щоб церковний дзвін не заважав, церкву закрили. Коментарі, як кажуть, зайві... У 1920-ті роки з храму було винесено всі церковні цінності, іконостас (той самий, за ескізом Растреллі!) розібрано й перевезено на склад Харківського художнього музею, де він і згорів під час Великої Вітчизняної війни. Дзвони також зняли з дзвіниці. У післявоєнний час у соборі працювали швейний і галтувальний цехи. А в 1970—1980-ті роки було вирішено провести реставрацію собору з метою повернення йому первісного вигляду. І харків'яни пішли вже до Будинку каменої та органної музики, відкритому тут. За десять років у храмі таки було відновлено богослужіння, і сьогодні тут почергово проходять церковні богослужіння і концерти органної музики. Йдучи вулицями рідного міста, я часто думаю про те, що будинки дуже схожі на людей. У них своє життя, своя історія, своя доля. Скільки всього вони "побачили" на своєму віку! Мені іноді здається, що вони "дивляться" на нас із докором: ми все кудись поспішаємо, боїмося не встигнути... А чи варто так жити? Хто знайде відповідь на це питання?
